Коли я відспіваю й відіграю,
Гадати, чим завершу - боронь-Бі!
Але одне лиш я напевне знаю -
Вмирати буде нехіть, далебі.

Сиджу на литому ланці шаноби,
І слави плетиво мені не по зубах.
Гей! По воріт дубових віщих скобах
Хто костомахами у душу сіє страх?!

Німує ніч. Та ті стоять там, знаю,
Кому не до страху ланцеві пси -
І ось над тином вже я вирізняю,
Знайомий серп відклепаний коси.

...Я випорсну з нашийника, мов з пращі,
І золотий ланцюг перегризу,
І через тин - у реп’яхові хащі!
Порву боки - і вибіжу в грозу!