Крутояром, понад прірвою, по самому по краю
Я коней своїх нагайкою стьобаю, поганяю...
Щось повітря мені мало, вітер п’ю, туман ковтаю,
Чую, ніби на погибель: пропадаю, пропадаю!

Ледь повільніш, мої коні, будь повільніші!
Ви не слухайте вражий батіг!
Ну і випали, ніж треба, норовистіші -
Ну хоча б доспівать, як дожити не встиг!

Я коней напою, я свободи доп’ю
Хоч краплину іще. Я стою на краю...

Я не згину - мов пушинку ураган змете з долоні,
І галопом мене в санях воліктимуть раннім снігом, -
Ви на крочок неквапливий перейдіть, о мої коні,
На краплину, та продовжте шлях до тихого нічлігу.

Ледь повільніш, мої коні, будь повільніші!
Не указ вам канчук чи батіг!
Але випали, ніж треба, норовистіші -
І хоча б доспівать, як дожити не встиг!

Я коней напою і свободи доп’ю
Хоч краплину іще. Я стою на краю...

І ми встигли, бо до Бога запізнитись неможливо.
Ну що там ангели голосять так злобливо-жалісливо.
А чи, може, це дзвіночок весь зайшовся у риданнях,
А чи я волаю коням, щоб не несли так стрімко сани?!

Ледь повільніш, мої коні, будь повільніші!
Я молю вас: не слухать батіг!
Але випали, ніж треба, норовистіше...
І хоча б - доспівать, як дожити не встиг!

Я коней напою і свободи доп’ю
Хоч краплину іще. Я стою на краю...