А, розірвись, моя клавіатуро,
Якщо мене тримають за козла:
На блог до мене Муза зазирнула,
Поклікала там трохи - і пішла!

Були причини в неї, і конкретні, -
Не пудрить носика, гайнула в туалет:
Де Муза? З блогером? Опівночі? В конекті?
Що буде думати про неї уанет?

Але ж покинула так легко небораку,
Хоча ця Муза - той ще «елемент»:
Щоночі зависає он на gak.у,
На інших сайтах серфила контент!

По клавішам я бив, мов був «з привітом»,
Помилуй, Боже, від пекельних мук.
Вона пішла - моє натхнення слідом,
А на екран заліз огидний глюк!

Я вовком вию, п’ятий кут шукаю,
Давно простив їй - тут не той момент:
Вона в онлайні з іншими, я знаю,
А в мене в неті, видно, гірший бренд!

Кальмари тхнуть, горішки майже всохли,
На мумію я наче схожий став,
Друзяки випили усю, а хай би здохли,
Літрову пива, що для Музи взяв!

Вже не зудить, печаль десь там зосталась,
Роки стекли - в годиннику піски,
Вона пішла, чи просто від’єдналась,
Та, видно, загубила два рядки!

Ось ці рядки, ці самобутні вірші,
І слава генія уже не обмине:
«Поети ж є і кращі, й щасливіші,
Спасибі, що ти вибрала мене.»1