Вподовж кручі, над проваллям, по самому по краю
своїх коней я нагайкою шмагаю, підганяю...
Щось повітря мені мало - вітер п’ю, туман ковтаю, -
я із захватом смертельним відчуваю: пропадаю!

Не біжіть так швидко, коні! Ви так не летіть!
Нащо вам цей тужавий батіг!
Та коні щось мені попались норовисті такі -
дайте хоч доспівать, бо дожити не встиг.

Я коней напою, я куплет дохриплю -
хоча б хвильку іще постою на краю...

Згину я - і мене пухом ураган змете з долоні,
спозаранку мене в санках снігом понесуть галопом, -
перейдіть на крок неспішний, неквапливий, мої коні,
до останнього притулку шлях продовжіть хоча б трохи!

Не біжіть так швидко, коні! Ви так не летіть!
Не зважайте на пугу й батіг!
Та коні щось мені попались норовисті такі -
дайте хоч доспівать, бо дожити не встиг.

Я коней напою, я куплет дохриплю -
хоча б хвильку іще постою на краю...

Встигли ми: до Бога в гості спізнень просто не буває.
Ангели співають щось такими злими голосами.
Може це лише дзвіночок дуже голосно ридає,
або коням я кричу, щоб не несли так швидко сани!?

Не біжіть так швидко, коні! Ви так не летіть!
Я прошу вас навскач не летіть!
Та коні щось мені попались норовисті такі -
дайте хоч доспівать, бо дожити не встиг.

Я коней напою, я куплет дохриплю -
хоча б хвильку іще постою на краю...