Я вибухну, як триста тон тротила, -
нетворчого в мені заряди зла:
до мене Муза в гості залетіла, -
лиш трохи посиділа і пішла.

Були на це важливі, мо’, причини -
і скиглити не маю права я.
Ну, уявіть собі: вночі... і у мужчини -
що скажуть люди про таке, хто зна!

І все ж мені досадно, одиноко -
вам люди підтвердять, що Муза ця
засиджувалась тижнями у Блока,
а в Пушкіна безвилазно жила.

Весь в нетерпінні кинувся до столу,
та - Господи помилуй і спаси -
вона пішла. В мені все охололо.
Й три гривні взяла - мабуть, на таксі.

Скаженим звіром бігаю по дому.
Бог з нею - Музу я простив.
Вона пішла до когось молодого.
Я, мабуть, її слабо пригостив.

Торт величезний, втиканий свічками,
зів’яв із горя, висох, як і я.
Допив я із сусідами-жлобами
для Музи налаштований коньяк.

...Пройшли роки, як люди в чорнім списку
минули... Позіхаю від нудьги.
Вона пішла без крику і без писку.
Лишились після неї два рядки.

Ось ці рядки - (без сумніву - я геній!
Всі на поклон до мене мають йти!):
«Я помню это чудное мгновенье,
когда передо мной явилась ты»!