Мабуть мене жорстоко розіграли -
ридма сміюсь серед кривих дзеркал.
Носи крючком та ще й до вух оскали,
немовби венеційський карнавал...

Робити що? Тікать чимдуж? Куди?!
А може з ними разом веселиться?
Так склалось, що під маскою завжди
багато з них людські ховають лиця...

У масках, париках всі, як один -
казковий хто, а хто з літератури.
Сусід праворуч - чистий арлекін,
лівіше - кат, а кожен третій - дурень.

Я в хоровод ступаю сміючись,
але все рівно неспокійно з ними.
А раптом маску ту хтось і колись
вподобає й ніколи вже не зніме...

Зненацька клоун вічно засумує,
любуючись лицем своїм печальним,
чи дурень вигляд свій дурацький всує
так і забудуть на лиці своїм нормальнім?!..

Навкруг невпинно вже стискається кільце -
мене хапають й манять в дивну казку.
Моє ж природнє, від народження, лице
сприймати стали всі за сіру маску.

Петарди, конфетті!.. Та знову все не так.
І маски зиркають із присмаком тривоги.
Вони кричать, що знову я не в такт,
партнерам наступаю знов на ноги!

Сумні сміються маски наді мною,
веселі ж починають раптом злитись.
За масками, немовби за стіною,
ховають люди свої дійсні лиця.

За музами ганяюсь по п‘ятам,
та ні одну не попрошу відкриться.
Як раптом маски скинуть всі, а там -
одні півмаски, лише напівлиця?..

Я в таємницю масок все ж проник,
суть розгадав їх вічну і природу -
бездушна маска на лиці у них,
то захист від плювків, сурдосвобода.

Та як без маски підлим був завжди -
носи її. Обличчя ж світле, ясне
під маскою ховати підожди,
коли воно воістину прекрасне!

Обличчя добрі як не пропустить,
як лиця чесні, щирі розпізнати?
Щоб їх від зла і бруду захистить,
вони і стали сірі маски одягати...