Ми кажемо не «што́рми», а «шторми́» -
слова звучать, як поклик допомоги:
«вітри́» не «ві́три» збурюють уми,
з під палуб викорчовуючи щогли.

Ми на прикмети вже наклали вето -
ми віримо компа́сам білих крил.
Пружні й могутні м’язи вітру вперто
вже випнулись під шкірою вітрил.

На чашах Ваг між зоряних світів
старий Нептун вже зважив долі наші
і зграя гончаків, чи Гончих псів,
нас завиваючи, жене до Чаші.

Ми - привид легендарного корвета,
гойдаємося під сузір’ям Ваг,
мов на нагострених вітрів багнетах
вітрила наші рвуться на очах.

По курсу видно обрис корабля,
що йшов сюди, де грізно шторм лютує.
Дивіться - он вісить пуста петл
на реї, по повішеним сумує.

З ним Провидіння поступило круто:
там вічний штиль і зупинився час -
попутний вітер - наче біс попутав -
їх загубив, хоч рве вітрила в нас.

Здається нам, що чуємо ми спів -
звабливий поклик рідної оселі...
Не спрага слави, перемог, призів
нас кидає крізь піну хвиль на скелі.

Відчути те, чого не відав зроду -
всім тілом пити це буремний вир!..
Хто в океані баче тільки воду -
той на землі не помічає гір.

Співай нам, буря, злі пісні у вуха,
під череп проникай думками хвиль
в зірковій зливі втомленого духа
тамуй землі та моря вічний біль.