В королівстві, де все тихо і мирно,
Де ні війн, ні катаклізмів, ні бур,
Десь узявся дикий вепр неймовірний -
Може, буйвол, може, бик, може, тур.

Сам король мав печію, з нею й астму,
Лютий кашель ледь його не добив, -
A тим часом той звірюга смугастий
Їв одних, а інших в ліс волочив.

Видає король тоді три декрети:
«Звіра би звести, мовляв, нанівець!
А хто наважиться на це, по секрету,
І принцесу поведе під вінець».

І в зневіреній до краю державі -
Як увійдеш, навскоси й навпростець -
У зажурі відчайдушній недбало
Жив найкращий, та опальний, стрілець.

На долівці скрізь були люди й шкури,
Залюбки хмелі й мед-пиво пили -
Засурмили у дворі трубадури,
Хап стрільця - і у палац повели.

І король йому прокашляв: «Не буду
Я мораль тобі читати, стрілець, -
Та коли застрелиш ти чуду-юду,
То принцесу поведеш під вінець».

A стрілець: «Так це хіба нагорода?!
Краще взяв би я - портвейну відро!
Та нізащо на вінець не погоджусь -
Бо помножу звіра й так на зеро!»

A король йому: «Візьмеш, кажу, й годі!
A як ні, то запру тебе в тюрму!
З королівського вона-таки роду!..»
A стрілець: «Ну, хоч убий - не візьму!»

Але доки з ним король сперечався,
Зжер жінок чи не усіх та курчат
І аж до замку короля підібравс
Вищезгаданий вже бик-супостат.

Взяв стрілець портвейн із собою,
Чуду-юду вмить поклав - як на гріх,
Вкрив принцесу з королем він ганьбою -
Той опальний, але кращий за всіх.