Пожежі звідусіль зробили ніч світліше дня,
Їх відблиски гуляли від Уралу до Європи
І знов Вкраїні доля пересіла на коня -
І знов в галоп, під кулі в лоб
Від мостових до вовчих троп
Бо час пішов галопом.

А кулі хоч сліпі, та цілять не у брову,
А кулі нам услід, - не перейти на рись.
Летіли в пил шляхів розпечені підкови.
Чи буде щастя тим, хто знайде їх колись?

Попереду руйновища імперій,
Біліють край дороги черепи серед трави.
А вітер дув та розпрямляв кучери
І видував все зайве з голови.

Нас не лякав вогонь та ворог, що скакав услід
Та час прийшов скакати, аби доля не цуралась,
Щоб знов дідівські шаблі віддзеркалювали світ
Козак поет, а кінь Пегас
І вже вогонь пожежі згас,
А скачка розгорялась.

І іздригнувся світ від смертного алюру
Червоним, врешті решт, став степовий ковил.
Мабуть, порозумнішала сліпа дурепа-куля,
І очі десь знайшла, бо часто била в ціль.

Так танцювали ми кривавий танець
Гопак, гавот, мазурку, польку, краков’як
Здував з нас однострої вітер-ланець
Із м’ясом разом, і свистів в костях.

Попереду удача, чи, принаймні, болю край
Ти бачив, час поїхав уперед, а не по колу.
Яке тяжке похмілля завтра мій чекає край?
А доти в герц, поки не мрець,
Лети крізь поле напростець.
Ми наздогнали Долю!

Ми бачили там Смерть, та тицьнули їй дулю.
Упала з кволих рук затуплена коса.
Вже не наздоганяли нас розумні зрячі кулі...
Коли вже вмиє білий світ не кров, - проста роса?

От вітер став, нарешті, затихати,
Скрутився знову в коло час, утомлений від лих.
Вітри та коні до рідної хати
Везли безсмертних, мертвих та живих.