Ну от, минувся дрож в руках,
тепер - на пік.
Ну от, зірвався в прірву страх
навік, навік...

Спинятися нема причин,
іду в прорив,
і на Землі нема вершин,
що б не скорив.

Поміж неходжених стежин
знайду свій плай,
поміж невзятих рубежів -
десь є й мій пай,

а ймення тих, хто тут поліг,
сніги таять...
Поміж неходжених доріг
одна моя.

Весь схил убравши у блакить,
тут сяє лід,
і береже, мов заповіт,
граніт чийсь слід;

вдивляюсь в мрію, як в мету,
поверх голів
ісвято вірю в чистоту
снігів і слів...

І хай десятки літ спливуть,
згадаю вмить,
як сумніви свої я тут
зумів убить.

І зичила «Щасти тобі!»
в той день вода...
А день, який був день тоді?
Ах, середа...