Ось набатом глухим важко тупнуло десь, може, й нам уже.
Може це вже і нам туди йти і прощатись без слів.
То по нетрях-стежках долі-коні протопали байдуже,
Несучи невідомо куди на собі сідоків.

Часи наші лихі, не такі, але щастя завжди шукай.
Ось наосліп за ним дременулим й премо задарма.
Але в цих перегонах втрачаємо рідних для нас людей,
Десь прогавивши мить, що їх поруч давно вже нема.

Ох, і довго вогні за пожежі сприймати ще будем ми.
І ще довго зловісним звучатиме нам скрип чобіт.
І тусня у війну серед наших дітей буде з назвами:
Друг, чи ворог ти є, і рефлекс цей здобутий навік.

А коли відгримить, відпалає й таки вже відплачеться,
Й долі-коні в шаленім алюрі зупиняться вмить.
З однострою вже врешті дівчатка одягнуться в платтячка, -
Не забути б тоді, не пробачить, щоб не загубить.