Що за дім притих
в нетрях, мов мара,
На семи лихих,
продувних вітрах,

В яр утупився
всіма вікнами,
А до шляху він -
лиш воротами.

Ой, втомивсь я, втомивсь, а конячок розпріг.
Гей, живий, об’явись, вийди на білий світ!
Хоч би крок хто ступив із сіней на поріг,
Лиш стерв’ятник спустився і звузив політ.

В дім заходиш - дно!
Що корчма - одно!
А людці навкруг -
іще те гівно!

Звернуть щелепу,
бо незваний гість.
Образи́ в кутку -
та і ті навскіс.

І крізь зуби розмова холодна, як сніг.
Хтось гітару терзав та пісні все волав.
А припадочний телепень - бовдур навік -
Мені нишком з-під столу - та й ніж показав.

«Та ж скажіть, хто ці?
Що за дім такий?
Чому в мо́році,
мов барак чумний?

Хто лампади задув?
Свят-дух звіявся!
Та чи ж жити тут
розучилися?

Двері навстіж у вас, а душа в кайданах!
Хто хазяїном тут? Хоч вина налили б!»
А вони мені: «Е, був ти довго в бігах -
І людей призабув, ми завжди так жили.

Жуєм трави ми,
вік - на щавелі,
Скисли душами,
заприщавіли.

Та й вином ото
надто тішились,
Розоряли дім,
бились, вішались».

«Я ж коней заморив, від вовків дременув!
Підкажіть мені край - не лампадний облом!
Підкажіть мені місце, яке не мину,
Де співають, не стогнуть від драних підлог!»

«Про такі краї -
ні, не чули ми,
В вічних сутінках
звикли жити ми.

Споконвіку ми
в злі та скигленні
Під іконами
спавутинені».

І з смердіння того, де ікони навпіл,
Я на відчай душі гнав крізь дум каламуть,
Куди коні несли, не шкодуючи сил,
І де люди живуть, і - як люди живуть.

Скільки кануло,
скільки схлинуло.
Життя перло мене,
не докинуло.

Заспівав про наш час,
мо’, невміло я...
«Очі чьорниє, мать,
скатерть бєлая!»