Я колись та й помру, помираємо всі коли-небудь.
Лиш би так угадати, щоб сам, а не в спину ножем.
Убієнних щадять, їх відспівують й раєм балують .
Не скажу про живих, а покійників ми бережем.

Тицьнусь писком в багно, завалюся екранно так на бік,
Й погарцює душа на украдених клячах в галоп.
В дивних райських садах назбираю рожевих я яблук,
Хоча їх стережуть і стріляють без промаху в лоб.

Прискакали, дивлюся - та зовсім не райське якесь там,
А суцільне ніщо - "бєзпрєдєл", неродящий пустир!
Й серед того "ніщо" громоздилися литі ворота,
Й величезний етап - тисяч п’ять, на колінах застиг.

Заіржав корінний, я змирив його словом ласкавим,
Реп’яхи з ковтяків повискубував й гриву заплів.
Сивочолий старий щось там довго возився з засовом,
Все кректав і бурчав та не зміг відімкнути й пішов.

А змордований люд цей без стогону, мов по закону,
Та й навпочіпки раптом з затерплих колін пересів.
«Тут "маліна", братва, нас зустріли маліновим звоном!»
Все вернулось на круг, й розіп’ятий над кругом висів.

Сивочолий старий охоронців сварив-комісарив.
Ті прибігли з ключами і знов відмикати давай.
Хтось іржавим болтом піднатужився й в рейку ударив.
І як ринуться всі через браму в чудовий той рай!

Я старого пізнав по сльозах, по щоках його брезклих.
Це ж апостол Петро, він - святий, а ось я - остолоп.
Он же ж райські сади, де до біса морожених яблук!
Хоча їх стережуть і стріляють без промаху в лоб.

Все блага́ нам подай, хоча скільки хотів там я благ тих.
Аби друзі були, та вона просльозилася щоб.
Ну, а я вже для них та й украду рожевих тих яблук,
Хоч пильнують сади і стріляють без промаху в лоб.

Я десь здох на задах - це не там, де свічки-канделябри.
Не до божої матінки син то припав, а холоп.
Он і райські сади, де до біса морожених яблук,
Та сади ті пильнують, і вбитий я пострілом в лоб.

 
 
 
 

І погнав я коней геть від місць тих гнилих та промозглих.
Коні просять вівса, я ж з вудилом в зубах став конем.
З канчуком понад урвищем але пазуху яблук рожевих
Я тобі привезу, бо ти й з раю чекала мене.