Напевно, згинув я! Зажмурюсь - ніби вижив,
али - такий капець, тремчу, як під ножем:
хто я для неї є? Вона ж була в Парижі!
А вчора я дізнався: не в ньому, бач, лише.

Які пісні я їй співав про Північ схвально!
Надіявся: на «ти» ось - і буде все моє!
Та марно я бухтів про смугу ту нейтральну, -
їй глибоко нечхати, які там квіти є.

Тоді я ще затяг, гадав, ці теми - ближні:
про південь, та про того, хто там у неї був...
Та що до мене їй! Вона ж була в Парижі,
і сам Марсель Марсо про неї не забув.

Я кинув свій завод (хоча яке мав право?),
засів за словники на совість і на страх...
Та що для неї те! Вона уже - в Варшаві,
і звідти шле мені шипляче «пшепраша́м».

Приїде - я скажу на польській: «Прошу, пані,
прийми таким, як є, співати припинив!..»
Та що до мене їй, вона уже - в Ірані...
І тут вже - я потух, бо спробуй, дожени!

Вона ж ось нині - тут, а завтра буде в Осло...
В халепу втрапив я, нещасний чоловік!
Раніше з нею був хто, і той, що буде після, -
хай пробують вони, а я чекати - звик!