Коли вода всесвітнього потопу вернулася у межі свої знов, із піни сповільнілого потоку на сушу тихо виповзла Любов і маревом прикинулась до строку, а строку було - сорок сороків. І диваки у нас такі ще є: лиш маревом цим дихання своє наповнюють без страху покарання; гадаючи, що дихають за так, вони раптово попадають в такт подібного нерівного вдихання. Тільки почуттю, мов кораблю, довго залишатись на плаву, перш, ніж розпізнати, що «люблю» - саме те, що й «дишу» чи «живу»! І досить буде мандрів та скитання, кохання - то безмежні терени. І з лицарів своїх випробуванням почнуть питати грізно так вони, захочуть відстаней, розлук, і виконання обітниць тих твердих незворотних. Назад шалених вже не повести, Скитатись вони раді шляхом тим; завгодно чим, життям би ризикнули, аби лиш не порвати, зберегти незриму нитку, та не втратити єднання, що між ними протягнули. Свіжий вітер обраних п’янив, з ніг збивав, із мертвих воскрешав. Адже ти не дихав і не жив, коли ти взаємно не кохав! До них усіх, осліплених коханням, не догукатись, як би не гукав. Їм лік ведуть чутки й гидке шептання, на крові ця замішана лічба. А ми свічки поставим в нагадання тим, хто поліг й кохання не надбав. Їх голосам дано зливатись в такт, і їхнім душам - в квітах стежка та, їм вічністю вдвох дихати сміливо й зустрітися з зітханням на вустах вже врешті на тих ниточках-мостах, на перехрестях Всесвіту мінливих... Я поля закоханним встелю, хай летять вві сні і наяву! Я ось дишу, отже - я люблю! Я кохаю, отже - я живу!
© Володимир Брянцев. Переклад, 2023
© Володимир Брянцев. Виконання, 2023