Коли вода всесвітнього потопу
вернулася у межі свої знов,
із піни сповільнілого потоку
на сушу тихо виповзла Любов
і маревом прикинулась до строку,
а строку було - сорок сороків.

І диваки у нас такі ще є:
лиш маревом цим дихання своє
наповнюють без страху покарання;
гадаючи, що дихають за так,
вони раптово попадають в такт
подібного нерівного вдихання.

Тільки почуттю, мов кораблю,
довго залишатись на плаву,
перш, ніж розпізнати, що «люблю» -
саме те, що й «дишу» чи «живу»!

І досить буде мандрів та скитання,
кохання - то безмежні терени.
І з лицарів своїх випробуванням
почнуть питати грізно так вони,
захочуть відстаней, розлук, і виконання
обітниць тих твердих незворотних.

Назад шалених вже не повести,
Скитатись вони раді шляхом тим;
завгодно чим, життям би ризикнули,
аби лиш не порвати, зберегти
незриму нитку, та не втратити
єднання, що між ними протягнули.

Свіжий вітер обраних п’янив,
з ніг збивав, із мертвих воскрешав.
Адже ти не дихав і не жив,
коли ти взаємно не кохав!

До них усіх, осліплених коханням,
не догукатись, як би не гукав.
Їм лік ведуть чутки й гидке шептання,
на крові ця замішана лічба.
А ми свічки поставим в нагадання
тим, хто поліг й кохання не надбав.

Їх голосам дано зливатись в такт,
і їхнім душам - в квітах стежка та,
їм вічністю вдвох дихати сміливо
й зустрітися з зітханням на вустах
вже врешті на тих ниточках-мостах,
на перехрестях Всесвіту мінливих...

Я поля закоханним встелю,
хай летять вві сні і наяву!
Я ось дишу, отже - я люблю!
Я кохаю, отже - я живу!