Всі епохи ці поспіль, роки та віки
Прагне все до тепла, аби далі від зим.
То чому ж курс на північ тримають птахи,
Якщо мають на південь дорогу разом?

Вони в славі щедрот не вишукують,
Та скінчиться під крилами лід, -
Своє щастя пташине отримають
В нагороду за зухвалий політ.

А що ж нам не жилось так, чому не спалось?
Що по хвилі високій нас вигнало в ніч?
Сяйво нам, поки ще, як салют, не далось,
Бо це рідко буває, це сяйво в ціні.

Тиша тут, лише чайки, мов блискавки,
Порожнечею годуєм їх з рук.
За мертвотну німоту нам тутечки
Неодмінно тай гримне звук.

Як давно сняться нам лише білі ці сни,
Усі інші відтінки сніги занесли.
Ми осліпли вже геть від навкруг білизни
Та прозрієм всього лиш від смужки землі.

І мовчання розтисне врешт горло нам,
Наша слабкість розтане, мов тінь.
І за відчаю ночі одним призом
Нам настане полярний день.

Воля, північ, надія, - без межі цей світ!
Сніг навкруг без багна, як життя без брехні.
Нам вороння не виклює очі з орбіт,
Все тому, що воронню незатишно в нім.

Хто в пророцтва дурні не увірував,
В сніг не ліг, мертвоти боячись.
За самотність таким в німий цей анклав
Неодмінно об’явиться хтось.