Як фінальний набат вночі кроки загупали грізно так,
Отже, й нам незабаром іти теж й прощатись без слів.
По стежках, ще несхожених, коні тупну́ли копитами,
До якого такого кінця несучи сідоків.

Час наш інший - лихий, але щастя собі все одно шукай.
І в гонитві за ним - дременулим, ми вскач летимо.
Тільки ось в веремії оцій ми втрачаємо рідних для нас людей,
На скаку не помітивши те, що нема їх давно.

І ще довго вогні за пожежі сприймати буде́мо ми.
І буде́ так зловісним скрипіння чобіт нам будь де.
Про війну будуть ігри дитячі зі звичними назвами,
Й на своїх та чужих ми ще довго ділитись буде́м.

А коли відгримить, відпалає і, врешті, відплачеться,
І коли наші коні вже втомляться безвість нестись.
І дівчатка коли поміняють шинелі на платтячка,
Не забути б тоді і не втратити, щоб не простить.