Я мізки Вам не прагну
пудрити - не мета...
Ціляла в мене зранку
з рушниць ціла чота.

Навіщо мені стежка
безглузда ця вінцем?
Не те що я не знаю, -
промовчу про все це.

Мій командир вже майже врятував
Мене, але хтось там наполягав.
Й наказ відмінно справила чота,
Та був один - отой, що не стріляв.

Ох, ти моя доле, -
давно напереріз!
Якось «язика» я
здобув, та не доніс.

І дивний тип Суетін,
невтомний наш ловець, -
Він ще тоді примітив
і взяв на олівець.

Він виволік на світ і приволік
Підколотий, підшитий матер’ял.
Ніхто зробити, хоч би що, не зміг.
Ні, зміг один - отой, що не стріляв...

Рука упала в прірву
із дурнуватим: «Плі!»
І залп мені дав «ксиву»
на той бік від землі.

Та чую: «Дише, курва!
У медсанбат його!»
Адже стріляти вдруге,
то, якось, не того́.

А лікар потім клацав язиком
Й, дивуючись, ті кулі колупав.
Я ж в маренні бесідував тайком
Із хлопцем тим, що в мене не стріляв.

Я рани, ніби пес той,
лизав, а не лічив.
Та в шпиталях пихато,
такий, в пошані був.

Закохана у мене
жіноча стать завжди:
«Ей, ти, - що не добитий,
укольчик дам, іди».

Наш батальйон геройствував в Криму,
І я туди глюкозу відсилав,
Щоб воювалось солодко йому...
Кому? Тому, що в мене не стріляв.

Я з блюдечка чайок пив,
зі спиртиком, було...
Ось якось так і вижив,
а далі - понесло:

В свій полк оприділили,
«Воюй, - комбат сказав. -
А що не дострілили, -
не я ж тебе стріляв».

Радів я нишком, та на пень присів
І так тужив я, так ту долю кляв!..
Ворожий снайпер, все ж, мене добив,
Вбивши того, що в мене не стріляв.