Понад прірвою, над урвищем, по самому по краю
Канчуком коней своїх стьобаю, поганяю.
Щось повітря мені мало, вітер п’ю, туман ковтаю,
І в захопленні смертельнім чую чітко: пропадаю!

Повільніше трішки коні, повільніше, чумні!
Ви канчук ігноруйте, як жарт.
Та щось коні та й вибагливі попались мені...
І дожити не встиг, й доспівати не фарт.

Я куплет допію, і коней напою,
І хоч трішечки ще постою на краю.

Згину я: мене, мов дрібку, ураган змете з долоні,
І саньми мене галопом понесуть ці коні зранку.
Ви на крок повільно-мірний перейдіть, шалені коні!
Шлях, хоч трішки, та продовжіть до останнього притулку.

Повільніше трішки коні, повільніше, чумні!
Ви канчук ігноруйте, як жарт.
Та щось коні та й вибагливі попались мені...
І дожити не встиг, й доспівати не фарт.

Я куплет допію, і коней напою,
І хоч трішечки ще постою на краю.

Встигли ми, - до Бога «в гості» всі приходять без запізнень,
То що ж це янголи так злими розспівались голосами?
Або може це дзвіночок так зайшовся у риданнях?
Чи це я цим коням скиглю, щоб не перли в безвість сани?

Повільніше трішки коні, повільніше, чумні!
Не несіться, молю, навскача!
Та щось коні та й вибагливі попались мені...
Хоч дожити не встиг, доспівати хоча б.

Я куплет допію, і коней напою,
І хоч трішечки ще постою на краю.