На світанку - не вірю я власним очам -
Відчинились курки, як чарівний Сезам.
І про вовка промовка - з’явились стрілки.
Неквапливо у раж увійшли чужаки,
І потіха пішла - в дві руки, в дві руки!

Ми лягли на живіт, як у пастці бійці,
Навіть той, навіть той, хто пірнав в прапорці,
Впізнавав вовчі ями й ватагу стеріг,
Той, для кого і куля немов оберіг, -
Теж, обмерши зі страху, у лігво заліг.

Щоб життя посміхалось вовкам - не чував,
Невзаємна любов, однолюби!
От у смерті - чудовий оскал вигравав
І здорові лиснілися зуби.

Сіроманцю, агов, не лишайся в боргу -
Ворогів внесемо у літопис!
Та на татуйованому кров’ю снігу
«Не вовки ми тепер!» - ятрить розпис.

Наче пси, ми піджали хвости і повзли.
В піднебесся здивовані морди звели.
Це покута зійшла, як відлуння погроз,
Або світу кінець - поглинає хаос?
Тільки б’ють наповал - усерйоз, усерйоз.

Кров’ю вимокли ми під свинцевим дощем
І змирились із долею: тут і помрем!
Животами гарячими плавили лід,
Нас вбиває не Бог, а людський підлий рід.
Відлітаєш - б’ють вліт, а тікаєш - услід!

Псяча зграє, немає тобі вороття,
В рівній бійці - за нами удача!
Ми вовки - ох, преславне це вовче життя!
Ви ж собаки - і смерть вам собача!

Сіроманцю, агов, не лишайся в боргу -
Ворогів внесемо у літопис!
Та на татуйованому кров’ю снігу
«Не вовки ми тепер!» - ятрить розпис.

Лісом! Так хоч когось я із вас збережу!
Лісом, браття, торуйте зарослу межу!
Ми стискаємо зуби - не видно кінців!
Скаженію під поглядом п’яних стрільців
І ззиваю заблукані душі вовків.

Той, хто вижив, - тепер замордований звір,
Не спиню самотинно цей штучний добір!
Втратив зір, притупилось дев’яте чуття.
Гей, вовки, де колишнє лісне завзяття?!
Жовтооке поріддя, верни з небуття!

Я живу, тільки поряд тепер чужаки,
Що байдужі до вовчого зову,
Це собаки - далека рідня-свояки.
Ми колись їх стирали в полону.

Не залишуся пред супостатом в боргу,
Гострі ікла таврують літопис!
А на татуйованому кров’ю снігу
«Не вовки ми тепер!» - тліє розпис.