Коли вода всесвітнього потопу
Вернула знов в кордони берегів,
Зникаючи із пін потоку
На берег тихо вийшла і любов.
І розчинилась у повітрі вчасно
А часу було сорок сороків.

І диваки - іще такі існують -
Вдихають суміш цю сповна.
І не чекають нагород чи покарання
Міркуючи, що дихають за так
Вливаючись раптово у цей такт
Цього ж нерівного вдихання...

А почуттям, неначе пароплаву,
Ще довго залишатись на плаву
і перше, ніж дізнатись, що кохаю
це те ж, що й «дихаю», й «живу».

Достатньо стане поневір і мандрування
І світ Любові - величезний світ!
І з лицарів своїх випробування
Все дужче вимагатиме у слід.
Пошле вам відстань і розлуку,
Позбаве спокою і сну...

Але ж назад безумців не вернути,
Вони вже згодні і платити:
За будь-яку ціну - життям би ризикнули
Щоб зберегти і не порвати
Чарівну невидиму мить,
Яку між ними протягнули.

Духмяний вітер лиш обраних п’янив
Із ніг збивав, із мертвих воскресав,
Якщо ж він не любив -
А значить і не жив, повітря не вдихав!

Але багато потонувших у любові,
Не докричишся - скільки не гукай
Їм лік ведуть чутки та пустослів’я
Цей лік замішаний у крові
А ми поставимо свічу до узголів’я
Полеглих від нещасної любові...

Цим голосам завжди зливатись в такт
І душі їхні бродять у квітках,
Вдихати вічність у одне вдихання,
Із подихом зустрітись на вустах
На вічних переправах і мостах,
Провулками вузькими поривання

Поля закоханим я постелю - 
Нехай співають уві сні і наяву!..
Вдихаю я, а значить - я люблю!
Кохаю я, а значить - я живу!