Уперто рину я до дна -
Дихання рветься, давить вуха...
Чому іду, де глибина -
А чим погано там, де сухо?

І стіл, і дім, - там на землі.
Там - я співав і надривався.
Я плив - зусилля чималі,
Та на поверхні все ж тримався.

Чуття під місяцем не ті
У суєтній повітряній рідоті,
А я впливаю у світи такі,
Чим нижче, тим у гіршому болоті.

Я дихаю незвично ротом.
І опускаюсь нижче, нижче!
А твань кипить, а я в болото -
У піку Архімеду - швидше.

Я загубив орієнтир,
Та сни згадав, казки і міфи:
Я відкриваю світ новий,
Коралові пройшовши рифи.

У тих коралових містах
Багаторибно, та - не шумно.
Там флора, фауна німа,
Різноколірна і розумна.

Де ти, жахітлива пітьмо,
Якою матері лякають?
Як світло - факели й сонця,
Хоча й пітьму не осявають!

Все геніальне і що ні
Незрозуміле - сплеск і вибрик -
Спаслось, сховалось в глибині, -
Що мчалося й заборонялось.

Дай Боже, все ж я дотягну -
Не дай їм довго завалятись! -
І я вгрібаюсь в глибину,
Все важче й важче опускатись.

Під черепом - могильний дзвін,
А тиск такий - хребет ламає,
Вода штовхає, та глибінь
Мене ні за що не приймає.

Я сторожко зняв карабін,
Та камінь взяв - не обезсудьте, -
Щоби добратись до глибин,
До тих пластів, до серця суті.

Я кинув ніж, навіщо мені зброя:
Немає ворогів, там всі ми - рівні люди,
Там кожен з тих, хто має зброю, -
Безглуздий дурень, як блоха на блюді.

Рівня тобі, підводний грибе,
Чини забудемо і ранги, -
Перетворились знову в рибок,
І наші зябра - акваланги.

Нептун - пірнальник з бородою,
Скажи, полегши мені душу:
Чом попрощались ми з водою,
Віддавши перевагу суші?

Гризе сумління, чорт візьми,
Бурава свердлами свердлили.
Навіщо стали ми людьми?
А згодом ще й заговорили?

Чом, живучи на чотирьох,
Розпрямившись, ми взяли в руки -
І все це бачить Господь Бог, -
Каміння й здоровенні дрюки!

Багато примудрились знати,
Повсюди місць зробити лобних,
І зраджувати й розпинати,
Брати на гак собі "подобних"!

І я із наміром тону,
Зову: "Врятуйте наші душі!"
І коли я не дотягну,
Втікайте, друзі мої, з суші!

І не до горя і біди,
Назад в глибінь - та не до гробу,
А до притулку, до води,
Назад в одвічную утробу!

Поляскав по плечі трепанг,
Впізнав в мені свою породу, -
І я - випльовую свій шланг,
В легені упускаю воду!..

Зімкніть шеренгові ряди,
І вуха закупорте дужче:
Пішов один - нема біди, -
Та я прийду по ваші душі!