Мій чорний чоловік в костюмі чистім
Він офіцером, управлінцем був, міністром, -
Як злісний блазень, він міняв личини
І бив під дих раптово, без причини.

Всміхаючись, мені ламали крила,
Хрипіння переходило в виття, -
І я німів від болю і безсилля
Лиш шепотів: "Спасибі за життя!"

Я забобонним був, шукав прикмети,
Мовляв, пройде, терпи, аби не гірше...
Я навіть проривався в кабінети
І зарікався, що "ніколи більше!"

Навколо мене біснуваті голосили:
"В Париж - як до Тюменя - без принуки!
Пора такого вигнати з Росії
Давно - начальству не доходять руки."

Про дачу пліткували і зарплату,
Що гроші прірва - ночами кую,
Я все віддам - беріть же без доплати
І трикімнатну камеру мою.

Поети-друзі, полишивши справи,
Мені давали добрії поради:
"Кричу-торчу" аби не римував я, -
Спогорда в плечі хлопаючи радо.

І лопнула в мені терпіння жила -
І я зі смертю перейшов на ти, -
Вона давно зі мною шашелі крутила,
Побоювалась тільки хрипоти.

Ховатися від суду не збираюсь,
А запитають - підповім напереіз.
І як прожив - до миті я не каюсь -
Принаймні сам собі тягнув свій віз.

І знаю, де брехня і що є святість, -
Все зрозумів - надії не плекаю.
Мій шлях один, всього один, хлоп’ята, -
І вибору, по щастю, я не маю.