— Алісі це вже набридло — сидіти отак із сестрою на березі й нічогісінько не робити. Зо два рази вона зазирнула до сестриної книжки — але там не було ні малюнків, ні розмов, що за користь із таких книжок? — гадалося їй.
З нудьги вона почала вже думати (хоча й думати було не так легко — літня спека геть приспала та розморила її!) — може, віночка зі стокроток сплести? Але ж це треба вставати, йти по ті стокротки, а далі... Аж тут — хвиць! — повз неї промчав Білий Кролик із рожевими очицями.
Тут не було, звісно, жодної химери; не здивувалась Аліса навіть тоді, коли Кролик промовив сам до себе: «Ой лишенько, лишенько! Як я спізнився!» — потім, щоправда, вона думала, що здивуватись-таки слід було, але тоді все здавалось їй таким, як треба. Та коли Кролик дістав з кишені жилета годинника (авжеж!), поглянув на нього й прожогом кинувся геть, Аліса аж підскочила — їй спало на думку, що вона ніколи ще не бачила Кролика з годинником, та ще й у жилеті! Аж тремтячи з цікавості, вона помчала навздогін — і саме встигла помітити, як Кролик майнув до великої нори під живоплотом.
Тієї ж миті Аліса кинулася за ним — навіть не подумавши, як потім вибратися назад.
Нора спочатку була рівна, мов тунель, а далі раптом обірвалася — так несподівано, що Аліса й незчулася, як полетіла вниз, у якийсь глибочезний колодязь.
Чи то колодязь був надто вже глибокий, чи падала Аліса надто вже повільно, тільки часу в неї було, здавалося, досить, щоб озирнутись як слід і поміркувати, що ж буде далі. Спершу вона спробувала поглянути вниз — розібратися, куди ж вона врешті летить, — та внизу було темно-темно; тоді вона почала роздивлятися на стіни колодязя й помітила, що там — самі шафи й полиці. Подекуди на кілочках висіли мапи й картини. З однієї полиці Аліса встигла схопити банку — ще й з написом «Помаранчеве варення», та в банці, на превеликий жаль, було порожнісінько! Кинути банку вниз вона побоялася — ще вб’єш кого-небудь! — і ледве встигла засунути її до якоїсь шафи.
— Отакої! — сказала собі Аліса. — Оце так упала! Тепер хоч і зі сходів упаду, то не плакатиму! Удома всі подумають, що я така хоробра. Хай навіть із даху впаду — не скажу нічого! — Це вже була, напевно, більше ніж правда.
Униз, униз, униз... Невже це падіння не скінчиться ніколи?
— Цікаво, скільки ж миль я пролетіла? — мовила гучно Аліса. — Я, напевно, десь біля центру Землі. Ану-бо: це, здається, чотири тисячі миль углиб? — Вона, бачте, вже вчила це на уроках: хоч нагода похвалитися своїми знаннями була тепер не найкраща — адже ніхто її не слухав, — та повправлятися все одно не завадило б. — Так-так, чотири тисячі... То які ж Паралелі та Меридіани я пролетіла? — Аліса й гадки не мала, що таке Паралелі та Меридіани, але самі ці слова були такі гарні й довгі!
Помовчавши трохи, вона знову заговорила:
— А раптом я пролечу так усю землю! Ото сміху буде — потрапити до тих, що ходять униз головою! Антипатії, чи як їх... — Тепер уже Аліса зраділа, що ніхто її не слуха, бо по-справжньому це слово звучало якось не так. — Тільки доведеться спитати в них, що то за країна: «Пробачте, тітонько, це Нова Зеландія чи Австралія?» — Тут вона спробувала ввічливо присісти з уклоном — уявіть собі, як можна присісти, падаючи в повітрі. — От дурне дівчисько, подумають вони! Ні, краще нічого не питатиму: може, побачу десь напис.
Униз, униз, униз... Робити не було чого, тож Аліса знову заговорила сама до себе.
— Діна, мабуть, цілий вечір сумуватиме за мною! — Діною звали її кицьку. — Хоч би молочка їй налити не забули... О, люба моя Діно! Якби ти була тут зі мною! От тільки мишей у повітрі немає, зате сила-силенна кажанів — а вони такі схожі на мишей... А чи їдять кошенята кажанят? — Тут Аліса задрімала й забурмотіла спросонку: — Чи їдять кошенята кажанят? Чи їдять кошенята кажанят? — а часом так: — Чи їдять кажанята кошенят? — адже все одно, про що питати, коли ніхто не відповідає. Аж нарешті вона заснула як слід — їй навіть примарилося, що вона гуляє пліч-о-пліч із Діною й суворо так пита її: «Ану-бо, Діно, скажи мені правду: чи їси ти кажанят?» Аж раптом — бубух! — вона впала просто на купу хмизу й сухого листя. Нарешті політ скінчився!
Аліса нітрішечки не забилася — вона миттю скочила на ноги та озирнулася. Спершу вона поглянула вгору — там було темно, зате попереду знову виднішав довгий прохід, яким щодуху тупотів Білий Кролик. Не гаючи ні хвилини, Аліса кинулася навздогін — вона ще встигла почути, як той бідкається, завертаючи за ріг: «Ой, вушка мої, вусики! Як я спізнився!» Ось вона мало не наздогнала його — та за рогом Кролик кудись зник, а сама Аліса опинилася в низькій довжелезній залі, освітленій лампами, підвішеними до стелі.
Круг зали, по стінах, було багато дверей — та всі вони виявилися замкнені! Аліса спробувала кожні з них — спочатку з одного боку, далі з іншого, — а тоді засмучено пішла через залу, не знаючи, як же звідси вибратися.
Раптом вона побачила маленький скляний столик на трьох ніжках. На столику не було нічого, крім крихітного золотого ключика. Спершу Аліса подумала, що то ключ від якихось дверей, та ба! — чи то замки були завеликі, чи ключик замалий, жодних дверей їй відімкнути не вдалося. Аж тут, обходячи залу вдруге, вона натрапила на низеньку завіску — раніш Аліса її не помітила, — а за нею виявились малесенькі дверцята, дюймів з п’ятнадцять заввишки. Аліса спробувала встромити в замок свій ключик — і той, на превелику її радість, підійшов!
Отож Аліса відчинила дверцята — й побачила за ними вузеньку, немовби щурячу, нірку. Вона стала на коліна, зазирнула до нірки — там у глибині виднішав прегарний садок. Як їй схотілося вибратись із темної зали до яскравих квітників та прохолодних водограїв! Та до нірки не проходила навіть її голова.
— Якби голова й пролізла, — міркувала бідолашна Аліса, — що за користь із голови без пліч? От якби я вміла складатися, наче підзорна труба! Аби лише знати, з чого почати...
З Алісою вже трапилося стільки чудернацьких речей, що вона почала думати, ніби зараз нічого неможливого немає.
Сидіти й чекати перед дверцятами — користі мало: отож Аліса попрямувала назад до столика — чи не знайдеться там якогось іншого ключика, або хоч книжки про те, як складатися... Та цього разу вона знайшла там гарненьку пляшечку («а раніш її тут не було, їй-право!» — подумала Аліса), до шийки якої був прив’язаний папірець із великим гарним друкованим написом: «Випий мене!»
Добре було так сказати «випий мене», та маленька розумниця не збиралася поспішати.
— Ба ні, спершу треба поглянути, чи не написано там «отрута», — сказала собі Аліса.
Вона читала колись повчальні історії про дітей, що гинули в полум’ї, чи в пащі диких звірів, чи потрапляли в якусь іншу халепу — і все через те, що не хотіли пам’ятати трьох простих правил: як надто довго триматимеш розжарену кочергу, то попечешся; як надто глибоко різонеш ножем пальця, то потече кров; а як надто багато вип’єш із пляшечки з написом «отрута», то рано чи пізно занедужаєш. Останнього правила Аліса не забувала ніколи.
Проте на цій пляшечці напису «отрута» не було, тож Аліса вирішила скуштувати, що в ній, і то виявилося щось пресмачне — водночас схоже й на вишневий пиріг, і на крем, і на ананас, і на смаженого індика, й на цукерки, й на гарячі грінки на маслі, — отож вона швиденько допила пляшечку до денця.
— Ой, що це за диво! — мовила раптом Аліса. — Я, мабуть, складаюся, наче підзорна труба.
І справді! Вона ледве сягала тепер якихось десяти дюймів; її личко аж засяяло з радощів, — адже тепер вона саме така, щоб пролізти крізь дверцята до того чудового садка! Та спочатку Аліса все-таки зачекала зо дві хвилини — побачити, чи не меншатиме вона далі, — й трохи стривожилась. «А що як я меншатиму отак далі, — подумала вона, — і згорю, наче та свічка? Цікаво, яка я тоді буду з себе?» — і вона спробувала уявити, який вигляд має вогник свічки, коли свічка згорить до кінця. Такого, — гадалося їй, — вона ніколи ще не бачила!
Зачекавши трохи і впевнившись, що більше з нею нічого не коїться, Аліса хотіла вже кинутися до дверцят, аж тут — лишенько! — тільки-но вона підбігла до них, як згадала, що забула на столі золотий ключик, а підбігши назад до столика, зрозуміла, що тепер їй ніяк його не дістати, — а його було так чудово видно крізь скло! Аліса схотіла навіть видряпатись на столик по ніжці, та ніжки його теж були скляні — й слизькі-преслизькі; бідолашка геть натомилася, щоразу з’їжджаючи вниз, і врешті сіла просто на підлогу й заплакала.
— Ану, годі рюмсати! — суворо сказала собі Аліса. — Припини негайно ці сльози!
Аліса частенько сама собі давала добрі поради — от тільки слухалася їх рідко. Часом вона так нещадно картала себе, що мало не плакала, а одного разу навіть хотіла сама собі нам'яти вуха — за те, що хитрувала, граючи сама з собою в крокет. Ця кумедна дівчинка гак любила вдавати з себе двох осіб! «Але зараз це ні до чого, — думала бідолашна Аліса, — та й не вийде! З мене мало чого залишилось і на одну поважну особу!»
Аж тут їй в око впала кришталева скринька, що лежала під столиком; вона відкрила її — й побачила гам пиріжок, на якому було гарно викладено ягідками: «З'їж мене!»
— Гаразд, з’їм, — скачала Аліса. — Якщо я виросту від того — то дістану ключик, а якщо зменшуся — пролізу під дверцята. Аби лише потрапити в садок, а як — усе одно!
Вона відкусила шматочок — і нетерпляче заговорила сама до себе: «Угору чи вниз? Угору чи вниз?», тримаючи руку над головою, щоб зрозуміти — чи більшає вона, чи меншає, — й дуже-дуже здивувалася, коли відчула, що залишилася такою самою! Насправді, звичайно, так і буває, коли їдять пиріжки, та Аліса вже так звикла до того, що довкола кояться дивовижі, що аж засумувала — знов усе йде, як зазвичай... Отож вона взялася до пиріжка — й швиденько з’їла його.
Ой, усе диватіше й диватіше! — вигукнула Аліса, з переляку забувши, як до ладу говорити. — Тепер я не просто підзорна труба, а найбільша підзорна труба в світі! Прощавайте, мої ніжки! — Вона поглянула на свої ноги: ті були вже далеко-далеко, от-от зникнуть. — Бідолашні мої ноженята! Хто ж тепер узуватиме вас, любі? Напевно, вже не я... Ну й гаразд! Мені й горя нема: пішли від мене геть — то самі собі й догоджайте! Ні, не варто з ними сваритися, — перервала вона сама себе, — а то ще не схочуть іти, куди мені треба! Краще пошлю їм до Різдва в подарунок черевики.
І вона почала міркувати, як же це зробити.
— Посилати, мабуть, доведеться поштою, — думала вона далі, — ото буде сміху: дарувати подарунки власним ногам! Ще й адреса буде чудернацька:
— Ой лишенько, що за дурниці я плету!
Аж тут Аліса вдарилася головою в стелю — в ній було вже понад дев’ять футів заввишки! Вона тут-таки згадала про золотий ключик і побігла до дверцят.
Та ба! Навіть коли вона лягла на підлогу, то ледве змогла подивитися на садок одним оком, — не те, щоб пролізти туди, як раніше! Тоді вона сіла й заплакала знову.
— Як тобі не соромно! — сказала вона собі. — Таке здорове дівчисько (а й справді!) і так рюмсаєш! Ану припини негайно, чуєш?
Та сльози, як і раніше, текли ручаями — аж поки Аліса опинилася серед добрячої калюжі, дюйми з чотири завглибшки, що залила, мабуть, уже з половину зали.
Тут вона почула здалеку тихенький тупіт — і вмить утерла сльози, щоб побачити, хто це біжить. То саме повертався Білий Кролик — убраний, як дженджик, із парою білих рукавичок в одній лапці та великим віялом — у другій. Він біг підтюпцем, бурмочучи собі під ніс:
— Ох, Герцогиня, Герцогиня! Вона просто розлютиться, коли я спізнюся!
Аліса так розгубилася, що ладна була просити допомоги в кого завгодно. Тільки-но Кролик підбіг до неї, як вона тихо, лагідно промовила:
— З вашої ласки, пане...
Кролик злякано підскочив, упустив рукавички та віяло — і вмить майнув кудись у темряву.
Аліса підібрала віяло та рукавички. У залі було дуже спекотно, й вона заговорила до себе, обмахуючись віялом:
— Ой лишенько! Що за дивний день сьогодні! А ще вчора все було, як завжди. Може, це я так змінилася за ніч? Ану, стривай-но: хто прокинувся цього ранку — я чи не я? Мабуть, уже не зовсім я. А коли так, то хто ж я насправді? Ось де загадка!
І вона почала пригадувати всіх своїх подружок, щоб перевірити: чи не перетворилася вона на когось із них.
— Авжеж, я не Ада, — сказала вона. — У неї волосся таке довге та кучеряве, а в мене — ні. І, звісно ж, я не Бела: я стільки всього знаю, а вона — нічогісінько! Авжеж, вона — це вона, а я — це я... ой, яка плутанина! Ану-бо, перевірю: чи знаю я те, що знала раніше? Так: чотири по п’ять — дванадцять, чотири по шість — тринадцять, чотири по сім... ой, лишенько, так я й до двадцяти не дійду! Гаразд, таблиця множення — це ще не все. Спробую географію: Лондон — це столиця Парижа, а Париж — столиця Рима, а Рим... ні, це щось не те, здається. Мабуть, я всетаки перетворилася на Белу... Спробую прочитати: «Працьовиту бджілоньку». — Вона склала руки на фартушку, ніби на уроці, й почала читати вірша, але її голос був якийсь хрипкий і химерний, та й слова він вимовляв зовсім інші:
— Ні, слова якісь не ті, — мовила бідолашна Аліса, й на очі їй знов навернулися сльози. — Виходить, я все-таки Бела! Доведеться мені жити в отій тісній халупі, й жодних іграшок у мене не буде, й уроки... ой, скільки уроків я вчитиму! Ні, я от що надумала: коли я Бела, то зостануся тут. Хай собі приходять, умовляють: «Ходи-но додому, люба!» А я тільки гляну на них — і відповім: «Скажіть мені спочатку, хто я така? Коли це мені сподобається, я піду, а коли ні — залишуся тут... поки не стану кимось іншим...» Ой лишенько! — заплакала знов Аліса. — Нехай скоріше приходять та у-мов-ля-ють! Мені страшенно набридло тут самій!
Тут вона випадково позирнула на свої руки — й дужедуже здивувалася, помітивши, що мимоволі натягла одну з крихітних Кроликових білих рукавичок!
«Як це в мене вийшло? — подумала вона. — Я, певно, знову меншаю!»
Вона підскочила, побігла до столика — примірятися біля нього — й побачила, що в ній тепер ледве є футів зо два, й вона швидко меншає та меншає далі! На щастя, Аліса одразу зрозуміла, що це все — через віяло, яке вона досі тримала в руці. Вона хутко кинула його геть — саме, мабуть, перед тим, як зникнути зовсім.
— Отакої! Ледве не пропала! — промовила Аліса, налякана цією переміною, проте дуже щаслива з того, що вціліла-таки. — А тепер — у садок! — і щодуху помчала назад до дверцят. Та ба! Дверцята знову були замкнені, а золотий ключик лежав на столику, як раніше.
«Що далі, то гірше!» — подумала бідолашна дівчинка. Ніколи ще я не була така малесенька! Далі вже нікуди!»
Тільки-но вона промовила це вголос, як — плюсь! — її ніжка сковзнула, й Аліса опинилася по самісіньку шию в солоній воді. Спершу вона вирішила, що впала, мабуть у море.
— От і добре! — мовила до себе Аліса. — Поїду додому залізницею.
Аліса тільки раз у житті побувала на морі — й відтоді гадала, що на всіх англійських морських узбережжях усе однаково: спочатку рядок купалень, далі — пляж, де діти копирсаються лопатками в піску, за ним — пансіони, а потім — залізнична станція. Та невдовзі вона зрозуміла, що опинилася в калюжі сліз — тій самій, яку наплакала, коли була ще з дев’ять футів заввишки.
— Навіщо ж я стільки рюмсала! — картала себе Аліса, силкуючись доплисти хоч до якогось берега. — Отак мені, мабуть, і треба — потонути у власних сльозах! Та ні, це вже буде якась химера, їй-право! Але ж сьогодні всюди химери...
Раптом вона почула, як хтось недалеко шубовснув у калюжу й гучно заплюскотів по воді. Спершу Аліса подумала, що то, напевно, морж чи бегемот, — аж тут пригадала, яка вона тепер маленька, придивилась — і побачила, що то звичайнісінька миша, яка так само послизнулась і впала у воду.
«Чи заговорити з нею, чи ні? — міркувала Аліса. — Сьогодні все таке чудернацьке, що, мол й миша вміє говорити... Спробую — шкоди з того не буде». І вона заговорила:
— О Мишо! Чи не знаєте ви, як вибратись на берег? Мені так надокучило плавати тут, о Мишо!
Аліса думала, що саме так і слід говорити з мишами. Раніше вона, щоправда, з ними ніколи не розмовляла, але пригадала, що читала колись у братовому підручнику з латини: «Називний — Миша; родовий — Миші; давальний — Миші; знахідний — Мишу; кличний — О Мишо!» Миша здивовано позирнула на неї й легенько (так здалось Алісі) моргнула одним оком, та не сказала нічогісінько.
«Може, вона не розуміє по-англійськи? — подумала Аліса. — Мабуть, це французька миша — припливла сюди разом з Вільгельмом Завойовником...» Хоч як добре Аліса знала історію, вона не уявляла собі, що відтоді минуло вже вісімсот років. Отож вона заговорила знову:
— Ou est ma chatte?
То було перше речення з її підручника французької мови.
Почувши таке, Миша аж підстрибнула у воді й затремтіла з переляку. І не дивно — адже Аліса спитала в неї: «Де моя кицька?»
— Ой, пробачте, благаю! — поспіхом вигукнула Аліса, зрозумівши, що образила бідолашне звірятко. — Я й забула, що ви не любите котів.
— Не любимо котів? — пронизливо скрикнула Миша. — А ти любила б їх на моєму місці?
— Напевно, ні... — відповіла Аліса лагідно. — Тільки не треба сердитись! От якби я могла показати вам нашу кицьку Діну... їй-право, тільки-но ви її побачите, як полюбите котів! Вона така мила, спокійна, — заговорила Аліса радше сама до себе, підпливаючи потихеньку до Миші, — сяде, бува, біля каміна й мурчить, і вмиває лапки та носика. А яка в неї шкурка гарна, м’якенька! А мишей як ловить... ой, пробачте! — вигукнула знов Аліса, бо Мища аж наїжачилась — одразу видно було, що це справді образило її. — Не будемо більше розмовляти про Діну, коли вам це так неприємно.
— Не будемо? — скрикнула Миша, тремтячи аж до кінчика хвоста. — Нащо мені здалося говорити про тих котів! їх увесь наш рід ненавидить: підлі, бридкі, невиховані тварюки! І більше про них — ані слова!
— Гаразд, не буду! — відповіла Аліса, гарячково шукаючи іншої теми для бесіди. — А чи любите... чи любите ви... собак? — Миша не відповіла нічого, отож Аліса радо провадила: — У наших сусідів є чудовий песик — от якби вам показати його! Маленький такий тер’єр, оченята блищать, а шерсть — така довга-довга, бура й кучерява! Він і речі на льоту ловить, і лапку подає, і чого тільки не вміє — я й половини всього не пригадаю! А хазяїн — він фермер, чуєте, — каже, що й за сотню фунтів не продав би його! Такий розумник, каже, — й пацюків усіх передавив, і миш... Ой лишенько! — вигукнула скрушно Аліса. — Я, мабуть, знову її образила!
Миша тим часом щодуху пливла геть — по всій калюжі аж хвилі пішли. Аліса ласкаво обізвалася до неї:
— Мишко, люба! Поверніться, будь ласка! Ми не розмовлятимемо ні про котів, ні про собак, якщо це вам не до душі!
Почувши це, Миша обернулася й попливла поволі назад.
Вона аж пополотніла («напевно, з люті», — подумала Аліса) й тихо, перелякано промовила:
— От виліземо на берег, і я розповім тобі свою історію. Тоді ти зрозумієш, чому я так ненавиджу котів та собак.
А вилазити й справді пора було: в калюжі купчився вже цілий натовп усіляких пташок та звірят, що попадали туди. Там були Качур і птах Додо, Папуга Лорі та Орля, і ще всілякі чудернацькі тварини. Аліса попливла вперед, і вся компанія подалася за нею до берега.
Компанія, що зібралася на березі, й справді здавалася химерною: пір’я в пташок нашорошилося, шерсть у звірят геть промокла. Усім було вогко, холодно й бридко.
Насамперед, звісно, слід було придумати, як обсушитися: посипались поради — і Аліса вже за кілька хвилин розбалакалася з усіма так по-простому, ніби знала їх усе своє життя. Вона, до речі, довго сперечалася з Папугою Лорі, що врешті набундючився і тільки раз у раз повторював: «Я старший за тебе, і знаю все краще!» Алісі, зрозуміло, схотілося дізнатися — скільки ж йому років? — та Папуга вперто не бажав цього говорити. Що тут іще скажеш?
Аж нарешті Миша — її тут, схоже, шанували найбільше, — вигукнула:
— Ану-бо, сідайте і слухайте мене! Зараз я вас висушу!
Усі посідали кружкома довкола Миші; Аліса нетерпляче дивилася на неї, — вона була певна, що страшенно застудиться, якщо зараз-таки не висохне.
— Кахи! — промовила повагом Миша. — Готові? Ось вам найсухіша лекція з усіх, що я знаю. Тихше, будь ласка! «Вільгельм Завойовник, із благословення папи, вельми швидко підкорив англосаксів, що потребували проводирів і звикли вже останнім часом до вторгнень і загарбань Едвін та Моркар, графи мерсійський і нортумбрійський...»
— Б-р-р! — буркнув, тремтячи, Лорі.
— Пробачте! — сердито, але ввічливо перервала Миша. — Що ви сказали?
— Я? Нічого! — хутко відповів Лорі.
— То мені почулося, — мовила Миша. — Далі, будь ласка! «...Едвін та Моркар, графи мерсійський і нортумбрійський, присягнули йому на вірність, і навіть Стіґанд, славний архієпископ кентерберійський, знайшов це доречним...»
— Що знайшов? — перепитав Качур.
— Знайшов це, — ще сердитіше пояснила Миша. — Хіба ви не знаєте, що таке це?
— Я добре знаю, що таке це, коли знаходжу щось, — відповів Качур. — Найчастіше це — жаба або черв’як. Мені цікаво: що знайшов архієпископ?
Одначе Миша, нічого на те не сказавши, провадила далі:
—«...знайшов це доречним і разом з Едґаром Етелінґом вирушив назустріч Вільгельмові й запропонував йому корону.
Спочатку Вільгельм поводився досить сумирно, але зухвалість його норманнів...» Ну, як ся маєш, люба? — звернулася вона до Аліси.
— Так само, як і раніше, — відповіла засмучено Аліса. — Анітрохи не висохла!
— У такому разі, — серйозно промовив Додо, підхопившися, — пропоную вам закінчити нараду задля негайного вжиття енергійніших заходів...
— Говори по-людському! — перервало Орля. — Я й половини оцих твоїх слів не розберу. Та й сам ти, напевно, теж! — і Орля відвернулося вбік, ховаючи посмішку, а кілька інших пташок захихотіли.
— Я тільки хотів сказати, — ображено відповів Додо, — що найкращий спосіб обсушитися — це Виборчі Перегони.
— А що це таке — Виборчі Перегони? — спитала Аліса. Це не так уже її й цікавило, але Додо якраз зупинився — певно, чекав, що хоч хто-небудь обізветься, та озиватися не збирався ніхто.
— Ну, — відповів охоче Додо, — найкращий спосіб пояснити — це зробити самому!
Ви, мабуть, якоїсь холодної днини теж захочете спробувати, що то за штука, отож я розповім вам, як це робив Додо. Спочатку він намалював на підлозі доріжку — щось ніби схоже на криве коло («точна форма не потрібна!» — пояснив він), а тоді розставив на ній усю компанію. Ніхто не кричав: «Раз, два, три — вперед!», а просто всі починали бігати, коли заманеться, й зупинялися — теж коли заманеться; не так легко було зрозуміти, коли ж ці Перегони скінчаться. Коли вони побігали отак із півгодини й зовсім уже обсушилися, Додо раптом вигукнув:
— Перегони скінчилися!
Уся компанія обступила його, захекано питаючи:
— А хто ж переміг?
Отут Додо вже мусив добряче подумати. Він довго стояв, приставивши пальця до лоба — так само, як малюють на портретах Шекспіра, — а всі інші тим часом мовчки чекали. Аж нарешті Додо оголосив:
— Виграли всі!. І всі заслужили нагороду!
— А хто ж роздаватиме нагороди? — спитали всі разом.
— Вона, звичайно! — відповів Додо, тицьнувши пальцем в Алісу. Вся компанія вмить обступила її, навперебій гукаючи:
— Нагороди! Нагороди!
Аліса — не знаючи, що тут удіяти, — сунула з відчаю руку в кишеню, дістала звідти коробочку з цукерками — на щастя, вода туди не потрапила, — і роздала їх усім у нагороду. Вийшло якраз по цукерці на кожного.
— Їй теж треба дати нагороду, — згадала Миша.
— Авжеж, — повагом мовив Додо. — Що там у тебе зосталося в кишені? — звернувся він до Аліси.
— Хіба що наперсток, — сумно відповіла вона.
— То давай його сюди, — наказав Додо.
Усі знов обступили Алісу, а Додо тим часом простяг їй наперстка, додавши:
— Ми просимо вас прийняти в нагороду цей чудовий наперсток!
І всі радо загомоніли, коли він скінчив цю коротку промову.
Алісі це здалося вкрай кумедним, та всі виглядали так урочисто, що вона не наважилась засміятися. Що треба відповідати на такі промови, Аліса не знала, отож вона просто вклонилась і взяла наперсток, ледве тамуючи усмішку.
Далі треба було поїсти цукерки. Тут знов учинився шарварок: великі птахи скаржилися, що й смаку тих цукерок не розібрали, а малі похапцем давилися, тож їх доводилося ляпати по спині. Аж нарешті з цукерками покінчили; всі знову посідали кружкома й почали просити Мишу розповісти щось іще.
— Пам’ятаєте, ви обіцяли розповісти нам свою історію? — нагадала Аліса. — Про те, чому ви ненавидите... К. та С., — додала вона пошепки, боячися знов її образити.
— Гаразд. От тільки кінець дуже довгий і сумний! — відповіла, зітхнувши, Миша.
— Кінець у вас і справді довгий, — сказала Аліса, поглянувши на мишачий хвіст. — Але чому він сумний? — Це зовсім її спантеличило, й поки Миша розповідала, Алісі
— Ти не слухаєш! — сердито гримнула Миша на Алісу. — Про що це ти думаєш?
— Пробачте, — скромно відповіла Аліса. — Ви, здається, дійшли вже... до п’ятої звивини кінця...
— Та що ти! — перервала розлючено Миша. — Це ж тільки зав’язка!
— Зав’язка! — відповіла Аліса, завжди готова допомогти. — Дозвольте, я розв’яжу її!
— Припини негайно! — скрикнула Миша, підвелась і попрямувала геть, бурмочучи під ніс: — Це просто образа — слухати такі дурниці!
— Я ж не навмисне! — благала бідолашна Аліса. — вас так легко образити!
Та Миша лише пробурчала щось у відповідь.
— Верніться, будь ласка! Закінчіть свою історію! — гук_ нула Аліса їй навздогін. Усі інші хором підхопили: «Так так, поверніться!» — але Миша обурено труснула головою й подалася геть іще хутчіше.
— Шкода, що вона не повернулася! — зітхнув Папуга Лорі, тільки-но Миша зникла. А старезний Рак узявся повчати свого синка:
— От бачиш, дитинко! Запам’ятай: ніколи не слід виходити з себе!
— Прикуси-но язика, старий! — відказало сердито Раченя. — Ти сам навіть устрицю з себе виведеш.
— От шкода, що Діни тут немає! — гучно промовила Аліса, не звертаючись ні до кого зокрема. — Вона б умить її повернула.
— А хто така Діна, дозвольте спитати? — поцікавився Лорі.
Аліса охоче пояснила, завжди готова поговорити про свою улюбленицю:
— Діна — то наша кицька. Якби ви знали, як спритно вона ловить мишей! А за пташками як ганяє — лиш уявіть собі! Ані пташенятка не промине!
Ця захоплена промова справила дивне враження на все товариство. Дехто з птахів швиденько подався геть. Стара Сорока почала щільно кутатися в шаль, приказуючи: «Пора додому! Ще застудишся на цім вечірнім повітрі!» А Канарка тоненьким голоском загукала до своїх діток: «Сюди, сюди, любі! Час уже спати!» Одне слово, компанія під різними приводами розійшлась, і Аліса незабаром опинилася сама.
— Навіщо ж я згадала про Діну! — сумно бідкалася вона. — Ніхто її тут не любить, а вона ж найкраща кицька в світі! О, люба моя Діно, невже я більш ніколи не побачу тебе! — І бідолашна Аліса знову заплакала — так їй стало жалісно й самотньо, — аж раптом почула поблизу тихе тупотіння. Вона нетерпляче озирнулася — може, то Миша передумала й вертається, щоб закінчити свою історію?
То виявився Білий Кролик: він потихеньку повертався, пильно дивлячись під ноги, ніби щось загубив. Аліса почула, як він бурмоче собі під ніс:
— Ой, Герцогиня! Герцогиня! Ой, мої лапки! Вушка мої, вусики! Вона голову мені зніме, їй-право! Цікаво, де ж я міг загубити їх? — Аліса тут-таки зрозуміла, що він шукає віяло та білі рукавички, і з доброго свого серця теж узялася до пошуків. Та ні віяла, ні рукавичок ніде не було — відтоді, як Аліса скупалася в морі сліз, тут усе геть-чисто змінилося: зникли кудись і довжелезна зала, і скляний столик, і дверцята.
Аж тут Кролик помітив Алісу, що крутилася поблизу, й сердито крикнув:
— Гей, Мері-Енн, що це ти тут робиш? Ану, біжи додому й неси сюди рукавички та віяло! Ну-бо, мерщій!
Аліса так перелякалася, що миттю побігла в той бік, куди показав Кролик, навіть і не спробувавши пояснити, що той помилився.
— Він, мабуть, прийняв мене за свою покоївку, — говорила вона до себе. — Ото здивується він, коли побачить, хто я насправді! Але краще вже я принесу йому те віяло та рукавички... аби лише знайти їх... — Тільки-но вона сказала це, як побачила гарненький будиночок, на дверях якого висіла начищена мідяна табличка з написом«Б. КРОЛИК». Навіть не постукавши, Аліса увійшла туди й помчала сходами нагору — вона дуже боялася зустріти справжню Мері-Енн: та просто вигнала б її геть, і Аліса так і не знайшла б ні віяла, ні рукавичок.
— Ото дивина! — міркувала вголос Аліса. — Бути в Кролика на побігеньках! Так іще й Діна стане мені наказувати! — І вона заходилася вдавати, як це буде: — «Панночко Алісо, ходімо мерщій гуляти!» — «Зачекай-но, нянечко! Я тут пильную мишачу нірку, поки Діни нема щоб миша не втекла!» От тільки здається мені, — вела далі Аліса, — що Діну з дому виженуть, як вона таке вироблятиме...
Тим часом вона опинилася в чистенькій кімнаті зі столиком біля вікна, а на ньому — як Аліса й сподівалася — лежали віяло та дві-три пари білих рукавичок; вона схопила віяло з парою рукавичок і вже хотіла бігти надвір, аж раптом помітила біля дзеркала малесеньку пляшечку. Цього разу на ній не було написано «Випий мене», та Аліса вмить відкоркувала пляшечку й піднесла її до рота.
— Тільки-но я щось з’їм або вип’ю, — думала вголос Аліса, — як трапляється щось цікаве. Ану-бо, що зробить ця пляшечка? От якби мені трохи підрости — мені вже так набридло бути такою малою!
Так і сталось — і навіть швидше, ніж Аліса гадала: тільки-но вона відпила половину пляшечки, як уперлася головою в стелю — ледве встигла нахилитися, щоб шию не зламати.
Вона хутко поставила пляшечку на місце, говорячи сама до себе:
— Ой, досить! Може, годі вже рости? Я й так уже в двері не пролізу! Навіщо ж я стільки випила!
Але бідкатися було пізно. Вона все росла й росла; їй скоро довелося стати на коліна, а за хвилину виявилося, то й цього замало! Тоді вона лягла на підлогу, впершись одним ліктем у двері, а другу руку поклавши за голову. Але й це не допомогло! Кінець кінцем Аліса спробувала останній засіб: вистромила одну руку у вікно, а одну ногу — вгору в димар, подумавши при цьому: «Ну, все! Тепер уже нічого не вдіяти. Що ж зі мною буде далі?»
Аж тут, на Алісине щастя, дія пляшечки скінчилася — нарешті вона перестала рости! Та їй без того було страшенно тісно, а найголовніше — не було ані надії вибратися з цієї кімнати. Зрозуміло, що Аліса на хвилинку засумувала.
— Як хороше було вдома! — думала сердешна Аліса. — Там ніхто не ріс то вгору, то вниз, нікого не ганяли туди-сюди миші та кролики... Навіщо я полізла в цю кролячу нору?.. Хоча ні... ні... тут усе-таки цікаво жити! Дивно, як це могло статися зі мною? От раніше я читала казки — й гадала, що насправді такого не буває, а тепер потрапила в самісіньку середину казки! Треба написати про мене книжку, от що! От виробу й напишу... Стривайте-но, я й так уже виросла! Додала вона зі смутком. — А в цій кімнаті рости більше нікуди!
«А що, — подумала тут Аліса, — як я й справді більше не буду рости? Оце добре — ніколи не стану старою. Тільки тепер доведеться все життя вчити уроки... Ні, ні, це вже занадто!»
— Яка ж ти дурненька, Алісо! — відповіла вона собі. — Як ти вчитимеш тут уроки? Ти сама тут ледве вмістилась, а книжки й поготів не вмістяться!
Отак вона й далі говорила сама з собою — і виходила вже справжнісінька розмова, аж за кілька хвилин знадвору долинув чийсь голос. Аліса замовкла й прислухалася.
— Мері-Енн! Мері-Енн! — гукав той голос. — Ану давай сюди рукавички!
Далі сходами затупотіли чиїсь ноги. Аліса зрозуміла, що то Кролик шука її, і затремтіла так, що весь будиночок заходив ходором: вона геть забула, що виросла разів у тисячу більше за Кролика, тож тепер їй нема чого боятися.
Кролик був уже біля дверей і спробував відчинити їх.
Але двері відчинялися всередину, а Алісин лікоть міцно підпирав їх, отож у Кролика нічого не вийшло. Аліса почула, як він промовив:
— Зайду з того боку і влізу через вікно.
«Ба ні, не вийде!» — подумала Аліса. Вона зачекала, поки зашкряботить під вікном, тоді вистромила руку якомога далі — і змахнула нею в повітрі, ніби щось хапаючи. Схопити Алісі не вдалося нічого, та вона почула, як щось зойкнуло, гупнуло — і забряжчало розбите скло. Вона подумала, що Кролик, напевно, впав у теплицю для огірків.
Далі долинув сердитий крик.
— Пате! Пате-е-е! — гукав Кролик. — Де ти подівся?
Інший голос, незнайомий, відповів:
— Тутечки я! Яблука копаю, ваша честь!
— Яблука копаєш?! — перепитав люто Кролик. — Ходи сюди, допоможи мені звідси вилізти! — Знову брязнуло скло.
— А тепер скажи мені, Пате, що це стирчить у вікні?
— Рука, ваша честь! — останні два слова він вимовляв разом: «ващесть».
— «Рука», телепню! Отака здоровенна?! Вона ж усе вікно зайняла!
— Воно-то так, ващесть... І все-таки це рука!
— Ну, хай буде рука, тільки забери її звідти!
Запанувала мовчанка. Аліса ледве розчула, як вони шепочуть:
— Ващесть, не треба, не треба! Не до вподоби це мені!..
— Роби, що я кажу тобі, боягузе!
Нарешті Аліса, не витримавши, знов хапонула рукою повітря. Цього разу вона почула вже два зойки — і ще гучніший брязкіт.
«Скільки ж тут у них теплиць! — подумала Аліса. — Цікаво, що вони вигадають тепер? От якби вони справді витягли мене з вікна! Мені вже так набридло сидіти тут!»
Вона ще трохи зачекала, та надворі було тихо. Аж ось заторохтіли візки й загомонів цілий натовп — вона ледве розбирала слова:
— А де друга драбина?
— Мені одну сказали принести. Друга в Білля!
— Біллю! Тягни її, хлопче, сюди!
— Осьдечки! Став її отам на розі!
— Ні-ні, спочатку зв’яжемо їх, а то не дістанемо...
— Біллю! Тримай мотуза!
— А дах не провалиться?
— Обережно! Там черепиця хитається!
— Ой, він падає, падає! Голови бережіть!
Щось загуркотіло.
— Хто це наробив?
— Мабуть, Білль. Хто ж іще?
— А в димар хто полізе?
— Тільки не я! Сам лізь!
— Ба ні! Ач, дурня знайшов.
— Тоді хай лізе Білль...
— Гей, Біллю! Хазяїн звелів тобі лізти в димар!..
— Отакої! То Білль і в димар лізтиме? — мовила сама до себе Аліса. — Вони, схоже, все на цього Білля звалюють... Не хотіла б я бути на його місці! Димар такий вузький, та хоч ногою брикнути можна...
Вона простягла ногу якомога далі в димар — і зачекала, доки не почула, що там зашкряботіло якесь звірятко (хто саме — незрозуміло). Сказавши собі: «Ось і Білль!», вона хвицнула в димарі ногою — і стала слухати, що ж буде далі.
Спершу всі разом скрикнули:
— Гляньте-но! Білль летить!
Тоді долинув Кроликів голос:
— Гей. ви. біля паркану! Ловіть його!
Потім усі на мить замовкли, а далі знову залунав гомін:
— Тримайте йому голову!
— Винця, винця йому дайте!
— Та обережно! Ще захлинеться!
— Ну-бо, старий? Як ся маєш?
— Що там скоїлось? Кажи, не бійся!
Останнім заговорив тихенький, писклявий голосок. «Це, мабуть, Білль», — подумала Аліса.
— Ой, я сам не знаю... Ні, дякую вже, досить... Тільки памороки забило... Нічогісінько не розібрав: як підкине мене, мов того чортика з табакерки, а я хвиць — і в небо, наче ракета!
— Правду кажеш, старий! — підхопили інші.
— Доведеться спалити будинок, — промовив голос Кролика, і Аліса якнайгучніше крикнула:
— Тільки-но спробуйте! Я Діну на вас напущу!
Знову запанувала тиша.
«Що вони ще вигадають? — думала тим часом Аліса. Краще б дах розібрали, якби мали хоч крихту розуму». Аж тут за кілька хвилин надворі знову загомоніли, й Аліса почула Кроликові слова:
— Однієї тачки поки що вистачить!
«Однієї тачки чого?» — подумала Аліса, та думати їй довелося недовго — у вікно вмить полетів цілий град каміння; кілька камінців навіть улучили їй в обличчя. «Це вже нікуди не годиться!» — вирішила вона.
— Ану, припиніть! Ось я вам покажу! — гукнула Аліса надвір, і там знову настала мертва тиша.
Аж тут Аліса з подивом помітила, що камінці, падаючи на підлогу, перетворюються на пиріжки. їй сяйнула пречудова думка. «Якщо з’їсти хоч одного пиріжка, — думала вона, — то або виростеш, або поменшаєш. Рости тут уже нема куди, — виходить, я зменшуся. Ану-бо, спробую!»
Отож Аліса ковтнула пиріжок — і радо відчула, що швидко меншає! Тільки-но вона зробилася такою маленькою, щоб пролізти в двері, як вибігла з будиночка — й побачила надворі цілий натовп звіряток і птахів. Усі вони оточили бідолаху Ящірку-Білля; дві морські свинки тримали йому голову й напували чимось із пляшки. Щойно Аліса вискочила надвір, як увесь натовп посунув до неї, але вона чимдуж помчала геть і невдовзі опинилася в дрімучому лісі.
— Насамперед, — сказала собі Аліса, простуючи лісовою стежкою, — мені слід стати звичайного зросту. А потім треба знайти дорогу до того чудового садка! Так буде найкраще.
Намір і справді був непоганий — дуже чіткий та ясний. Єдина річ, що Аліса ні гадки не мала, як же його здійснити! Вона стурбовано вглядалася в хащу — коли раптом у неї просто над головою хтось гавкнув, і Аліса перелякано озирнулася.
На неї дивилося великими, круглими очима велетенське цуценя. Воно простягало до Аліси лапку — хотіло, мабуть, її торкнути.
— Цуцику, цуцику! — ласкаво промовила Аліса й навіть спробувала засвистіти — але нічого не вийшло; вона так боялася, що цуценя голодне, — Тоді воно з’їсть її вмить, хоч як із ним загравай!
Майже не розуміючи, що вона робить, Аліса вхопила з землі паличку й простягла її цуценяті. Цуценя радо дзявкнуло, підстрибнуло, тоді кинулося на паличку й заходилося її шматувати; Аліса тим часом майнула за великий будяк, щоб цуценя ненароком не розтоптало її. Коли вона визирнула з-за будяка, цуценя знову накинулося на паличку, та промахнулося й перекинулося через голову.
Тоді Аліса, — як на неї, ця гра скидалась уже на гру з ломовиком: от-от, диви, розчавить! — сховалася знову за будяком. Цуценя тим часом раз по раз кидалося на паличку — відбігало далеко назад, тоді коротко стрибало вперед і хрипко гавкало; аж нарешті воно геть захекалося й сіло, висолопивши язика й примруживши очі.
Тепер в Аліси з’явилася чудова нагода для втечі. Не гаючи часу, вона побігла геть, аж поки не втомилася до краю, а найголовніше — поки гавкіт цуценяти не замовк удалині.
— Яке гарненьке цуценятко було! — сказала собі Аліса, притулившись до стебла жовтецю, щоб перепочити, й обвіюючись його листком. — Я б навчала його всіляких витівок, якби... якби я мала свій звичайний зріст! Ой лишенько, я ж забула: мені треба знову підрости! Ану-бо — як це зробити? Треба, мабуть, випити або з’їсти що-небудь! От тільки що?
І справді — що? Аліса озирнулася довкола, та поба чила самісінькі квіти й траву — нічого такого, що можна було б випити або з’їсти. Лише поряд з Алісою ріс великий гриб — не менший за неї саму; Аліса старанно оглянула його, подивившись і знизу, і справа, і зліва, і ззаду, і спереду, - аж тут їй спало на думку, що слід зазирнути ще й нагору.
Вона стала навшпиньки, позирнула поверх гриба — і відразу стрілася поглядом з великим блакитним хробаком. Він сидів на вершку гриба, згорнувши лапки, й курив собі довгий кальян, не зважаючи ані на Алісу, ані на будь-що інше.
Кілька хвилин Хробак та Аліса мовчки роздивлялись одне одного. Аж нарешті Хробак витяг з рота кальян і сонно, поволі промовив:
— Ти... хто така?
Для розмови такий початок не дуже підходив, отож Аліса розгублено відповіла:
— Я... я не знаю, сер, хто я... принаймні зараз... Ні, я знаю, ким я прокинулася вранці, але ж відтоді я кілька разів мінялася!
— Що за дурниці! — суворо сказав Хробак. — Ти що, сама не своя?
— Ні, мабуть, чужа, — відповіла Аліса. — Ви ж самі бачите, сер, що я — це не я...
— Ні, не бачу, — відрубав Хробак.
— Боюся, що не зможу пояснити вам краще, — ввічливо сказала Аліса. — Я й сама нічого до ладу не розумію... Стільки разів мінятися за один день — це така плутанина!
— Аж ніяк! — заперечив Хробак.
— Ну, з вами, мабуть, просто не траплялося такого, — мовила Аліса. — От як ви самі почнете мінятись — а таки почнете, перемінитесь на лялечку, потім на метелика, — то теж> напевно, трішки заплутаєтесь...
— Анітрохи! — сказав Хробак.
— Ну, може, у вас це буде по-іншому, — погодилася Аліса, — а от мене це страшенно бентежить...
— Тебе?! — промовив презирливо Хробак. — А хто ти така?
Це знову повернуло їх до самісінького початку розмови.
Алісу почали вже дратувати ці коротенькі Хробакові відповіді. Вона випросталась — і сказала якомога суворіше:
— Спочатку ви скажіть мені, хто ви такий!
— Навіщо? — відказав Хробак.
Це запитання геть спантеличило Алісу. Так і не придумавши жодної відповіді, вона вирішила: «Хробак, мабуть, просто не в гуморі», — й подалася далі.
— Гей, повернися! — гукнув навздогін Хробак. — Я хочу сказати тобі щось важливе!
Це вже дещо обіцяло, отож Аліса обернулася й пішла назад.
— Ніколи не виходь із себе! — мовив Хробак.
— Це все?! — спитала Аліса, ледве тамуючи гнів.
— Ні, — відповів Хробак.
Аліса подумала, що можна й зачекати: робити все одно нема чого, а скаже він, може, щось-таки корисне. Але Хробак кілька хвилин мовчки курив, аж нарешті витяг кальян з рота й промовив:
— То ти, виходить, не така, як треба?
— Боюся, що так, сер, — відповіла Аліса. — Щохвилини міняюсь — і нічогісінько не пам'ятаю!
— Чого саме не пам’ятаєш? — спитав Хробак.
— Ну, от хотіла я прочитати «Працьовиту бджілоньку», а вийшла якась нісенітниця! — сумно-сумно пояснила Аліса.
— Прочитай «Тата Вільяма», — запропонував Хробак.
Аліса склала руки на фартушку й завела:
— Ти не так читаєш! — перервав Хробак.
— Не зовсім так, — сказала присоромлено Аліса. — Слова ніби переплуталися...
— Зовсім не так, від початку до кінця! — рішуче сказав Хробак, і знову запанувала мовчанка. Першим, за кілька хвилин, заговорив Хробак.
— То якою ж ти хочеш бути? — спитав він.
— Ой, мені все одно, — хутко відповіла Аліса, — аби лиш не мінятися так часто, розумієте!
— Ні, не розумію, — відрубав Хробак.
Аліса на це не сказала нічого: з нею ніколи ще стільки не сперечались, і вона вже відчувала, що їй от-от увірветься терпець.
— А зараз тобі добре? — спитав Хробак.
— Якби мені хоч трішки підрости, коли ваша ласка! — мовила Аліса. — Адже три дюйми — це такий нікчемний зріст...
— Саме такий, як треба! — сердито заперечив Хробак, випростуючись на повен зріст (він сягав якраз три дюйми заввишки).
— Але ж я до нього не звикла! — благала бідолашна Аліса, мало не плачучи.
«Які тут усі вразливі!» — подумала вона.
— Нічого, звикнеш помалу, — сказав Хробак, засунув кальян до рота й закурив.
Тепер Аліса знов заходилася чекати, коли він нарешті заговорить. Хвилини через дві Хробак витяг з рота кальян, зо два рази позіхнув та як слід потягнувся. Тоді помаленьку сповз із гриба й поліз кудись у траву, промовивши по дорозі:
— Скуштуєш з одного боку — побільшаєш, із іншого — поменшаєш.
«З одного боку чого? З іншого боку чого?» — думала Аліса.
— Гриба! — відповів Хробак, ніби почув її думки, й туттаки зник.
Зо хвилину Аліса замислено роздивлялася гриб, намагаючися зрозуміти: де в нього один, а де інший бік? Гриб був геть круглий, і це було досить нелегко. Аж нарешті вона обхопила гриб руками — стільки, скільки дістала, — й відламала кожною рукою по шматочку.
«Цікаво, який із них який?» — подумала Аліса й вирішила перевірити — відкусила трохи від шматочка в правій руці. Аж тут вона відчула страшний удар у підборіддя: воно стукнулося просто об її ноги!
Ця раптова зміна аж злякала Алісу: вона меншала так швидко, що не можна було гаяти ані хвилини! Аліса взялася до іншого шматочка, та куснути його було не так просто — її підборіддя так міцно притиснуло до ніг, що навіть рота не розтулиш! Ледве-ледве їй це вдалось — і вона ковтнула крихту з лівої руки.
* * *
— Нарешті моя голова на волі! — промовила радо Аліса, та її радощі тут-таки змінилися тривогою: кудись пропали плечі! Позирнувши вниз, вона тільки й побачила, що довгудовжелезну шию, яка височіла, мов паля, над цілим морем зеленого листя.
— Що то за зелень? — дивувалася Аліса. — І куди поділися мої плечі? А ви, бідолашні мої рученята, де ви? — Говорячи це, вона замахала туди-сюди руками, та побачити їх так і не змогла — тільки листя далеко внизу зашурхотіло.
Зрозумівши, що руки до голови підняти не вдасться, вона спробувала — навпаки — схилити голову до рук. І дуже-дуже зраділа, коли переконалася, що її нова шия чудово гнеться на всі боки — наче змія! Вона вигнула шию прегарною кривулькою — і вже збиралася пірнути в море зелені (тепер їй було ясно, що то листя тих самих дерев, під якими вона щойно гуляла), аж тут різке сичання змусило її відсахнутись. Велика Горлиця кинулася їй просто в обличчя, люто б’ючи крилами.
— Гадюка! — скрикнула Горлиця.
— Я не гадюка! — обурено відповіла Аліса. — Облиште мене!
— А я сказала, гадюка! — вела своєї Горлиця, хоч і не так суворо. А далі додала, ніби схлипнувши: — Я вже все перепробувала — ніщо не допомагає!
— Нічого не розумію! Про що це ви? — спитала Аліса.
— Я вже й коріння, й береги, й кущі пробувала, — провадила Горлиця, — і все їм мало! Кляті гадюки!
Це вже вкрай спантеличило Алісу, та вона вирішила не говорити нічого, поки Горлиця не скінчить.
— Що за клопіт із тими яєчками! — бідкалася Горлиця. — Стережеш їх і вдень, і вночі від гадюк! Три тижні поспіль очей не змикаєш!
— Мені дуже шкода, — промовила Аліса, зрозумівши нарешті, в чому річ.
— Я вже на найвище дерево в лісі вибралася, — вела далі Горлиця, мало не репетуючи, — і тільки-но нарешті заспокоїлась, аж гляньте — з неба, клята, звалилася! Ич, гадюка!
— Я ж кажу вам, що я не гадюка! — заперечувала Аліса. — Я... я...
— То хто ж ти? — спитала Горлиця. — Нічого ще не встигла придумати?
— Я... я дівчинка, — непевним голосом відповіла Аліса: вона відразу пригадала, скільки разів нині мінялася.
Отакої! — презирливо відказала Горлиця. — Бачила я на своїм віку дівчаток, та жодна з них не мала отакенної шиї! Ні, ні! Ти — гадюка, й не бреши мені! Зараз іще скажеш, що ніколи не їла яєчок.
— Звичайно, їла, — відповіла Аліса (вона була дуже правдива дівчинка), — але ж дівчатка так само їдять яєчка. Хіба ви не знаєте?
— Нізащо не повірю! — відрубала Горлиця. — А коли так то вони — теж гадюки, та й по всьому!
Ця думка була така несподівана, що Аліса розгублено замовкла. Скориставшись її мовчанкою, Горлиця додала:
— Ти шукаєш яєчок, я знаю! Яка мені різниця — дівчинка ти чи гадюка?
— Зате для мене це велика різниця! — з запалом відповіла Аліса. — Ніяких яєчок тут я не шукаю! А якби й шукала, то не ваших: я сирих яєць не люблю!
— Ну, то забирайся геть! — похмуро сказала Горлиця й знов умостилася на гнізді. Аліса почала спускатися додолу між деревами: гілля міцно чіплялося за її шию, і їй щомиті доводилось виплутуватися з нього. Аж тут Аліса згадала про шматочки гриба, які досі тримала в руках, — і потихеньку почала кусати то один, то інший шматочок, стаючи то більшою, то меншою, — поки не стала нарешті така, як зазвичай.
Спочатку це здалося їй вельми дивним — вона вже забула про колишній свій зріст, — але невдовзі Аліса оговталась і стала, як завжди, розмовляти сама з собою.
— Ну ось, половина діла є! Які чудернацькі всі ці зміни: не знаєш, якою будеш за мить... Ну, нічого, зараз я така, як слід. А тепер мені треба потрапити до того чудового садка — цікаво, як це зробити?
Говорячи отак, вона раптом опинилася на галявинці, де стояв маленький будиночок — футів з чотири заввишки. «Хто б там не мешкав, — думала Аліса, — такою великою ТУДИ не можна йти: ще перелякаються на смерть!» Отож вона взялася до шматочка з правої руки — і не підходила до будиночка, аж поки не поменшала до дев’яти дюймів.
Хвилини зо дві вона стояла, роздивлялася на будиночок та міркувала — що ж робити далі. Аж раптом з лісу вибіг ліврейний лакей (що то лакей, Аліса зрозуміла з його лівреї; з обличчя ж він радше скидався на рибу) — й затарабанив кулаками в двері. Відчинив йому інший ліврейний лакей — кругловидий, з виряченими, наче в жаби, очима. В обох лакеїв, як помітила Аліса, на головах були довгі, кучеряві напудрені перуки. їй було дуже-дуже цікаво: що ж це таке? — отож Аліса тихенько підкралася ближче й причаїлася за деревом.
Лакей-Риба тим часом дістав з-під пахви величезного листа — завбільшки з нього самого, — подав Лакеєві-Жабі і врочисто промовив:
— Для Герцогині. Від Королеви. Запрошення на крокет.
Лакей-Жаба повторив так само врочисто, трохи переставивши слова:
— Від Королеви. Для Герцогині. Запрошення на крокет.
А потім обидва вклонились одне до одного так низько, що їхні перуки переплуталися.
Алісу це так потішило, що вона побігла назад до лісу, аби ніхто не почув її сміху. Коли вона знову визирнула з-за дерева, Лакей-Риба вже пішов, а Лакей-Жаба сидів біля Дверей на землі, втупившись по-дурному в небо.
Аліса помаленьку підійшла до дверей і постукала.
— Нема чого стукати, — мовив Лакей-Жаба.— З двох причин. По-перше, я по той самии бік дверей, що й ти. А по-друге, там такий шарварок, що ніхто тебе не почує.
І справді, зсередини лунав страшенний гармидер: там без упину хтось чхав, верещав, а часом долинав гучний брязкіт ніби там били на друзки посуд.
— Пробачте, — спитала Аліса, — а як же мені туди потрапити?
— Була б певна рація стукати, — вів далі Лакей, анітрохи не зважаючи на Алісине запитання, — якби двері були між нами двома. Якби ти, скажімо, була всередині, ти б постукала — і я випустив тебе, чуєш...
Увесь цей час він дивився й дивився в небо: Аліса вирішила, що він просто нечема.
«А може, він і не винний, — подумала вона, — адже очі в нього на самісінькій маківці... Але будь-що він міг би відповісти мені!» — й повторила вголос:
— То як мені потрапити всередину?
— Отак я й сидітиму тут, — говорив тим часом Лакей, хоч до завтра...
Цієї миті двері відчинились, і в голову Жабі полетів здоровенний таріль: на щастя, він лиш че;. омув Лакея по носі і розбився об найближче дерево.
— ...чи до післязавтра, — провадив Лакей-Жаба тим самим голосом, немовби нічого й не сталося.
— Як мені потрапити в дім?! — ще гучніше повторила Аліса.
— А навіщо це тобі? — відказав Лакей-Жаба. — Оце питання!
То була звісно, правда, та Аліса не любила, коли їй отак заперечують.
— Просто жах, — мурмотіла вона тихцем, — як ці всі звірі люблять сперечатися! їй-право, збожеволієш!
Лакей-Жаба тим часом вирішив, що пора вже повернутися до попередньої теми.
— Отак я й сидітиму, — торочив він своєї, — день У день, рік у рік...
— То що ж мені робити? — спитала Аліса.
— Що хочеш, — відповів Лакей-Жаба й засвистів пісеньку. «Чого з ним розмовляти? — подумала сумно Аліса. — Він же чистісінький йолоп!»
Вона відчинила двері й ступила всередину.
Двері вели просто до великої кухні, ущент повної димища. Посередині на триногому стільці, гойдаючи дитину, сиділа Герцогиня, а біля плити зігнулася Куховарка, вимішуючи суп у здоровенному казані.
—Ачхи! Ой, скільки... ачхи! — в цьому супі... ачхи! — перцю! — ледве-ледве промовила Аліса крізь чхання.
Перцю в повітрі справді було забагато. Навіть Герцогиня чхала раз у раз; а щодо дитини, то вона без упину то чхала, то ревла. У тій кухні не чхали тільки двоє — Куховарка та ще великий кіт, що сидів біля печі і всміхався на увесь рот.
— Скажіть мені, будь ласка, — почала сором’язливо Аліса (адже вона була вихована дівчинка й знала, що першою зі старшими не заговорюють), — чому ваш кіт так усміхається?
— Чому? — перепитала Герцогиня. — Це Чеширський Кіт — ось чому. Ах ти ж порося!
Останні слова вона промовила так люто, що Аліса аж підскочила з переляку; та вже за мить вона зрозуміла що «порося» стосується дитини. Це піддало їй мужності й вона заговорила знов:
— Я й не знала, що Чеширські Коти завжди всміхаються Правду кажучи, я й не думала, що коти вміють усміхатися.
— Усі вони вміють, — відповіла Герцогиня, — і багато з них це роблять!
— А от я, пробачте, жодного такого не знала, — ввічливо відказала Аліса, зрадівши такій цікавій бесіді.
— Ти багато чого не знаєш, — мовила Герцогиня, — то правда!
Цей докір Алісі аж ніяк не сподобавсь, і їй одразу схотілося поговорити про щось інше. Та поки вона збиралася на думці, Куховарка зняла казан з вогню і взялася до іншого діла — кидати в Герцогиню та дитину всім, чим лиш можна.
Спершу в них полетіли кочерга, совок, щипці, потім посипався справжнісінький град із сковорідок, тарілок та чашок. Герцогиня, щоправда, нітрохи на те не зважала — навіть тоді, коли посуд влучав просто в неї, — а дитина й без того так репетувала, що й не розбереш — чи зачепило її, чи ні.
— Ой, припиніть, будь ласка! — гукала Аліса, аж підстрибуючи зі страху. — Ой, пропав його милий носик! — скрикнула вона, коли величезна сковорода пролетіла повз дитину й мало не розчавила їй носа.
— Якби ніхто не пхав носа до чужого проса, — хрипко пробурчала Герцогиня, — світ обертався б набагато швидше! — Що ж ТУТ доброго? — підхопила Аліса, дуже зрадівши нагоді похвалитися своїми знаннями. — Усе переплуталосья б — і день, і ніч. Адже Земля обертається навколо осі за двадцять чотири години. А вісь...
— Вісь, кажеш? — перепитала Герцогиня. — Ану, повісь її, повісь!
Аліса злякано позирнула на Куховарку — чи зрозуміє цей натяк? Та Куховарка заклопотано вимішувала суп і нічого довкола не слухала. Тоді Аліса повела розмову далі:
— За двадцять чотири години, здається... чи за дванадцять? Я...
— Ой, не чіпай мене! — відказала Герцогиня. — Ненавиджу ці кляті цифри! — і вона знову почала гойдати дитину, наспівуючи щось на зразок колискової пісні та щосили підкидаючи бідолашку наприкінці кожного рядка:
останній рядок підхопили дитина й Куховарка.
Узявшись до наступного куплета пісні, Герцогиня так люто чукикала дитину, що та аж заходилася ревом, а Аліса ледве розбирала слова:
— На ось! Побався з ним, коли хочеш! — гукнула Герцогиня й кинула дитину Алісі. — А мені ще треба приготуватися до крокету в Королеви! — і вона побігла до кімнати. Куховарка пожбурила навздогін їй сковороду, та не влучила.
Аліса мало не впустила дитину додолу. Дитина була якась химерна — розчепірила руки та ноги на всі боки. «Наче та морська зірка!» — подумала Аліса. Бідолашне маля на руках пихкотіло, мов паровоз, і то скулювалось, то знов випростувалось. Хвилину чи дві Аліса ледве здержувала його.
Нарешті вона зрозуміла, як дати собі раду з дитиною: скрутила її вузлом та міцно тримала за праве вухо й ліву ногу, щоб маля не випросталося знов, — а потім винесла її на свіже повітря. «Треба взяти її з собою, — подумала Аліса, — бо вони за день-два порішать її; це просто злочин — залишити тут дитину!» Останні слова вона промовила вголос, але дитина тільки... рохнула у відповідь, — чхати вона вже перестала.
— Ану не рохкай! — мовила суворо Аліса. — Дітям рохкати не личить!
Маля знову рохнуло; Аліса уважно поглянула на його личко, не розуміючи, що ж це тут коїться. Носик у нього, щоправда, був занадто кирпатий, схожий радше на рильце, ніж на носик, та й очиці були занадто малі для звичайної дитини: Алісі це аж ніяк не сподобалося. «А може, він просто хлипав?» — подумала вона й поглянула ще раз на його очі: чи нема там сліз? Ні, сліз не було.
— Коли вже ти, мій любий, надумав обернутись на порося, — серйозно сказала Аліса, — я з тобою більше не панькатимусь. Так і знай!
Бідолашне маля знов схлипнуло — чи рохнуло, хто його зна, — і вони мовчки рушили далі. Аліса почала вже непокоїтись:
«Ну що я з ним робитиму, як повернуся додому?» — аж тут воно рохнуло ще раз, так гучно, що вона стурбовано позирнула на нього. Тепер уже все стало ясно: то було справжнє поросятко, й нести його далі було б чистісінькою дурницею.
Отож Аліса пустила порося на землю й дуже зраділа, побачивши, як воно помалу затупотіло до лісу. «От якби воно виросло, — подумала вона, — з нього вийшов би страшенно бридкий хлопчисько... А поросятко з нього таке гарненьке!» І вона заходилася пригадувати знайомих дітей, що з них вийшли б пречудові поросята. «Аби тільки знати, як їх перетворювати...» — міркувала Аліса, аж раптом здригнулася — за кілька ярдів од неї на гілляці дерева сидів Чеширський Кіт.
Побачивши Алісу, Кіт лише всміхнувся. Зовні він здавався ніби лагідним, та пазурі були такі довгі, а зубів — так багато, що Аліса вирішила розмовляти з ним якнайповажніше.
— Чеширчику! Мурчику! — почала вона боязкувато; адже хтозна, чи сподобається Котові таке ім’я! Але Кіт усміхнувся ще ширше. «Нічого, не сердиться», — подумала Аліса й мовила далі:
— Скажіть, будь ласка, Мурчику, куди мені звідси йти?
— Спершу скажи, куди ти хочеш потрапити, — відповів Кіт.
— Мені все одно... — почала розгублено Аліса.
— Тоді все одно, куди йти, — сказав Кіт.
— Аби лиш кудись потрапити... — пояснила Аліса.
— Кудись потрапиш-таки, — відповів Кіт, — лише з дороги не звертай.
Аліса побачила, що сперечатися тут ні до чого, й спитала по-іншому:
— А що за люд тут живе?
— Отам, — мовив Кіт, махнувши правою лапою, — живе Капелюшник, а отам, — він махнув лівою лапою, — живе Солоний Заєць, іще в березні сказився. Йди собі до кого хочеш — обидва вони божевільні.
— Нащо мені божевільні? — зауважила Аліса.
— Що вдієш, — відказав Кіт, — усі ми тут божевільні, божевільний, і ти божевільна.
— Звідки ви знаєте, що я божевільна? — спитала Аліса.
— Ти повинна бути божевільна, — пояснив Кіт, — інакше ти просто не прийшла б сюди.
Алісу це не дуже потішило, та вона запитала далі:
— А звідки ви знаєте, що ви божевільні?
— Почнімо з того, — відповів Кіт, — що собака не божевільний. Ти згодна?
— Авжеж, — сказала Аліса.
— Отож-бо й воно, — вів далі Кіт, — собака гарчить, коли сердиться, й крутить хвостом, коли радіє. А я гарчу, коли радію, й кручу хвостом, коли серджуся. Хіба це не божевілля?
— Ви ж мурчите, а не гарчите, — заперечила Аліса.
— Називай це як хочеш, — мовив Кіт. — Чи гратимеш ти нині з Королевою в крокет?
— Ой, я дуже хотіла б, — відповіла Аліса, — та мене ніхто не запрошував!
— Гаразд, там побачимось, — промовив Кіт і зник.
Алісу це не дуже здивувало — вона вже звикла до всіляких химер. Вона довго ще роздивлялась на ту гілляку, де сидів щойно Кіт, — аж раптом він з’явився там знову.
— До речі, що сталося з тим малятком? — сказав Кіт. — Я мало не забув спитати.
— Він обернувся на порося, — спокійно, ніби за звичайною розмовою, відповіла Аліса.
— Так я й гадав, — мовив Кіт і знову пропав. Аліса трохи зачекала — чи не з’явиться він ще раз? — але Кіт так і не з’явився, отож за хвилину вона попрямувала в той бік, де мав мешкати Солоний Заєць.
— Капелюшників я вже бачила, — думала вголос Аліса, — а от Солоний Заєць — то набагато цікавіше. Нині вже травкеь — може, він не такий скажений, як у березні. — Сказавши це, вона поглянула на дерево — і знов побачила на гілляці Кота.
— Ти сказала — «на порося» чи «на карася»? — перепитав Кіт.
— Я сказала — «на порося», — відповіла Аліса. — А чи можете ви зникати й з'являтись не так раптово? У мене аж в очах мигтить!
— Гаразд, — погодився Кіт і цього разу почав зникати поволі — від кінчика хвоста до усмішки; вона зо хвилину ще виднішала в повітрі, коли сам Кіт уже зник.
«Отакої! — подумала Аліса. — Бачила я котів без усмішок, але — усмішку без кота! Такої дивовижі мені ще ніколи не траплялося!»
Невдовзі вона побачила спереду хатинку Солоного Зайця; вона зрозуміла, що то саме його хатинка, бо димарі на ній скидалися на заячі вуха, а дах було вкрито заячим хутром. Хатинка була досить велика — Аліса аж трохи злякалась; вона куснула шматочок гриба з лівої руки, підросла до двох футів — і тільки тоді потихеньку рушила до хатинки, говорячи сама до себе:
— А може, він і тепер ще казиться? Краще мені було піти до Капелюшника!
Перед хатинкою під деревом стояв стіл; за ним пили чай Солоний Заєць і Капелюшник. Між ними сидів, дрімаючи, Садовий Вовчок, а ті спиралися на нього ліктями, наче на подушку, і розмовляли просто в нього над головою. «Бідолаха цей Вовчок! — подумала Аліса. — Добре хоч, він спить — йому, мабуть, усе одно!»
Стіл був великий, але всі троє скупчилися в одному його кутку. «Зайнято! Зайнято!» — загукали вони, тільки-но побачили Алісу.
— Та тут повно місця! — обурилася Аліса і вмостилась у великому кріслі кінець стола.
— Випий вина, — весело запропонував Солоний Заєць.
крім чаю.— Щось я не бачу його, — зауважила вона.
— А його тут і немає, — відповів Солоний Заєць.
— Навіщо ж пропонувати? Хіба це ввічливо? — розсердилась Аліса.
— А сідати за стіл без запрошення — хіба це ввічливо? — відказав Солоний Заєць.
— Я ж не знала, що це все для вас, — пояснила Аліса. — Вас тут троє, а стіл накрито на багатьох.
— Піди краще підстрижися, — сказав несподівано капелюшник. Він давно вже роздивлявся на Алісу цікавими очима, але заговорив уперше.
— Хіба можна так дорікати незнайомим? — суворо мовила Аліса. — Це ж просто грубощі!
Капелюшник вибалушив очі, та сказав у відповідь зовсім інше:
— Чим ворона схожа на письмовий стіл?
«Оце вже буде веселіше! — зраділа Аліса. — Загадки я люблю!»
— Стривайте-но, зараз відгадаю, — додала вона вголос.
— Ти хочеш сказати, що думаєш, ніби знаєш відповідь? — перепитав Солоний Заєць.
— Авжеж, — підтвердила Аліса.
— Отак би й сказала, що думаєш, — провадив Солоний Заєць.
— Я завжди кажу те, що думаю, — хутко відповіла Аліса, — тобто думаю те, що кажу... Урешті, це ж одне й те саме...
— Анітрохи! — заперечив Капелюшник. — Так ти ще скажеш, ніби «Я їм те, що бачу» і «Я бачу те, що їм» — одне й те саме!
— Так ти ще скажеш, — додав Солоний Заєць, — ніби «Я люблю те, що маю» і «Я маю те, що люблю» — одне й те саме!
— Так ти ще скажеш, — промовив крізь сон Вовчок, — ніби «Я дихаю, коли сплю» і «Я сплю, коли дихаю» — одне й те саме!
— Ну, для тебе це справді одне й те саме, — сказав Капелюшник, і розмова урвалася. Зо хвилину вся компанія сиділа мовчки, поки Аліса пригадувала всі ті дрібниці, що знала про ворон та письмові столи.
Першим обірвав мовчанку Капелюшник.
— Який сьогодні день? — спитав він в Аліси, дістав з кишені годинника, стурбовано позирнув на нього, трусонув і приклав до вуха.
Аліса, трохи завагавшись, відповіла:
— Четверте травня.
— Аж на два дні бреше! — зітхнув Капелюшник. — Казав я тобі: не змащуй годинника маслом! — сердито мовив він до Солоного Зайця.
— Масло було щонайкраще, — боязкувато заперечив Заєць.
— А нащо ти брав його хлібним ножем? — бурчав Капелюшник. — Напевно, туди крихти потрапили!
Солоний Заєць узяв годинник, понуро поглянув на нього, тоді вмочив у чашку з чаєм і ще раз поглянув, але більше нічого придумати не зміг.
— Кажу тобі: масло було щонайкраще! — повторив він.
Аліса тим часом зацікавлено дивилася Зайцеві через плече.
— Що за кумедний годинник! — зауважила вона. — Не години, а дні показує!
— Ну то й що? — пробурмотів Капелюшник. — Хіба твій годинник роки показує?
— Ні, що ви, — рішуче відказала Аліса, — він тоді цілий рік стоятиме!
— От і в мене те саме трапилось, — промовив Капелюшник.
Алісу це страшенно спантеличило. Слова Капелюшника були геть безглузді, проте він говорив звичайною людською мовою!
— Я не зовсім розумію вас, — відповіла вона якомога ввічливіше.
— Вовчок знову спить, — сказав Капелюшник і крапнув гарячим чаєм Вовчкові на ніс. Вовчок сердито труснув головою й забурмотів крізь дрімоту:
— Атож, атож, я саме те й хотів сказати...
— Ти вже відгадала загадку? — спитав Капелюшник, обернувшися знов до Аліси.
— Ні, не виходить, — відповіла Аліса. — То яка ж відповідь?
— Ані гадки не маю, — мовив Капелюшник.
— Я теж, — підхопив Солоний Заєць.
Аліса скрушно зітхнула.
— Краще б вигадали щось цікавіше, — мовила вона, — ніж марнувати час на загадки без відповідей!
— Якби ти знала Час так само, як я, — відповів Капелюшник, — ти б такого не говорила. Час не змарнуєш! Він дужий!
— Ніколи б не подумала, — зауважила Аліса.
— Отож! — обурено труснув головою Капелюшник. — Ти, мабуть, ніколи й не розмовляла з Часом.
— Авжеж, ні, — відповіла з осторогою Аліса, — але стільки разів відбивала його — на уроках музики...
— От воно що! — вигукнув Капелюшник. — Час не любить, коли його б’ють. Ти краще з ним не сварися — він тоді що завгодно для тебе зробить!
От уяви собі: дев’ята година ранку, час уроків. А ти йому скажи словечко — хвиць! — і стрілки закрутились, і ось тобі пів на другу, час обідати.
— От якби в нас настав час обідати... — прошепотів Солоний Заєць.
— Це чудово було б, — замислено мовила Аліса, — але ж мені ще не хотітиметься їсти...
— Спершу, звісно, ні, — відповів Капелюшник, — але ж Час стоятиме, скільки тобі забагнеться!
— Ви теж, напевно, чините так? — спитала Аліса. Капелюшник сумно хитнув головою.
— Ні, Час посварився з нами, — відповів він. — Саме в березні — отоді, коли він сказився... — він тицьнув ложкою в бік Солоного Зайця. — Королева тоді влаштувала великий концерт, і я співав... отієї:
Чула таку пісеньку, еге ж?
— Нібито чула, — сказала Аліса.
— Отож! — провадив Капелюшник. — А далі там так:
Тут Вовчок трусонувся й заспівав крізь сон: «Мига, мига, мига, мига...» — і бурмотів отак, доки його не вщипнули як слід.
— Тільки-но я перший куплет доспівав, — вів далі Капелюшник, — Королева як підскочить, як закричить: «Він лише час марнує! Голову йому геть!» — Оце так жорстокість! — вигукнула Аліса.
— І відтоді, — сумно сказав Капелюшник, — Час нас і знати не хоче... У нас завжди шоста година вечора. Тут Алісі сяйнула думка:
— То ось чому у вас стільки чайного посуду!
— Отож, — зітхнув Капелюшник. — Завжди пора пити чай... Ми навіть чашки не встигаємо мити.
— То ви ввесь час пересідаєте? — спитала Аліса.
— Саме так, — відповів Капелюшник. — Вип’ємо по чашці — й пересідаємо...
— А що буде, коли дійдете до кінця? — наважилася запитати Аліса.
— Краще про це не говорити, — перервав Солоний Заєць — Набридла мені ця розмова... Хай краще панночка розповість нам казку.
— Боюся, що я жодної не знаю, — відповіла Аліса, украй збентежена таким проханням.
— То нехай Вовчок розкаже! — скрикнули обидва. — Гей, Вовчку, прокинься! — і вони вщипнули його відразу з обох боків.
Вовчок поволі розплющив очі.
— Я не спав, — промовив він хрипким, кволим голосом. — я чув кожне ваше слово, друзі.
— Розкажи нам казку! — почав Солоний Заєць.
— Авжеж, розкажіть, будь ласка! — підхопила Аліса.
— І мерщій, поки знов не заснув! — додав Капелюшник.
—Жили собі три сестрички, — поспіхом почав Вовчок, — звали їх Ельсі, Лейсі й Тіллі, а жили вони на дні криниці... — А що ж вони там їли? — спитала Аліса: їй завжди було цікаво, що люди їдять або п’ють.
— Патоку їли, — відповів Вовчок, хвилини зо дві подумавши.
— Хіба це можливо? — зауважила Аліса. — Вони б давно захворіли!
— А вони й були хворі, — пояснив Вовчок. — Дуже хворі! Аліса спробувала уявити собі, як можна їсти самісіньку патоку, та заплуталася ще більше — і спитала знову:
— А чому вони жили на дні криниці?
— Більше не хочеш чаю? — звернувся до Аліси Солоний Заєць.
— Я ще зовсім не пила, — відповіла ображено Аліса.
— То, може, менше хочеш? — утрутився Капелюшник.
— А вас ніхто й не питав, — сказала Аліса.
— Ну, хто тепер кому дорікає? — переможно вигукнув Капелюшник.
Аліса не знала, що й відповісти на таке. Вона налила собі чаю, взяла шматок хліба з маслом, а потім знову запитала у Вовчка:
— То чому вони жили на дні криниці?
Вовчок із хвилину міркував, а тоді сказав:
— То була Поточна Криниця.
— Таких криниць не буває! — Аліса аж розсердилася. Солоний Заєць та Капелюшник зацитькали на неї, а Вовчок обурено мовив:
— Не вмієш слухати як слід — розповідай сама!
— Ні, пробачте! — присоромлено відповіла Аліса. — Я більше не заважатиму вам. Може, одна така криниця десь і є...
— Еге ж, одна! — ображено пирхнув Вовчок, але взявся розповідати далі: — І оці три сестрички... вони, бачте, вчилися черпати.
— А що ж вони черпали? — спитала Аліса, геть забувши про свою обіцянку.
— Патоку, — відповів без вагання Вовчок.
— Мені потрібна чиста чашка, — перервав Капелюшник — Пересідаймо!
Говорячи це, він пересів на вільне місце; за ним пересів на місце Вовчка — Солоний Заєць, а на місце Солоного Зайця знехотя посунулася Аліса. Виграв від того лише Капелюшник, а Аліса, навпаки, добряче програла, бо Солоний Заєць саме перекинув собі в тарілку молочника.
Алісі не хотілося знов ображати Вовчка, й вона обережно сказала:
— Не розумію. Як же вони черпали патоку?
— Ти ж вичерпуєш воду з криниці, — пояснив Капелюшник, — то чому з Паточної Криниці не можна черпати патоку? Ти що, зовсім дурненька?
— Але ж вони були в самій криниці! — доводила Аліса Вовчкові, ніби не помітивши слів Капелюшника.
— Так, були, — відповів Вовчок, — на самісінькому дні.
Це так спантеличило Алісу, що вона вирішила більше не займати Вовчка.
—Вони вчилися черпати, — вів далі Вовчок позіхаючи й потираючи очі, — і ще черкати... Черкали на папері всілякі малюнки — все, що починається з М...
— Чому з М? — спитала Аліса.
— А чому б і ні? — відгукнувся Солоний Заєць.
Аліса промовчала.
Вовчок тим часом заплющив очі й хотів уже задрімати та Капелюшник знов ущипнув його; він зойкнув, прочумався й повів казку далі.
— Усе, що починається з М, — мишоловки, місяць, мрії, множину... Ти ніколи не бачила, як малюють множину?
— Не знаю... — відповіла розгублено Аліса.
— А не знаєш — то мовчи! — перервав її Капелюшник.
Це вже було занадто зухвало для Аліси: вона обурено підвелася з-за столу й пішла. Вовчок одразу заснув, а двоє інших ніби й не помічали її.
Зо два рази Аліса обернулася, сподіваючись, що її покличуть назад, та побачила тільки, як вони силкуються запхнути Вовчка до чайника.
— Нізащо більше не піду до них! — мовила Аліса, пробираючися стежкою до лісу. — Ніколи ще не чаювала з такими дурнями!
Тільки-но вона сказала це, як помітила в одному з дерев дверцята — вони вели просто всередину дерева. «Оце так диво! — подумала Аліса. — Але нині все дивакувате. Увійду!»
Вона так і зробила... і знов опинилася в довгій залі, біля скляного столика.
— Ну, тепер усе буде гаразд, — сказала вона собі, взяла золотого ключика й відімкнула дверцята, що вели до садка. Потім заходилася кусати шматочок гриба — на щастя, він зберігся в її кишені, — аж поки не стала заввишки з фут; пролізла вузенькою щурячою ніркою — й нарешті опинилася В чудовому садку, серед яскравих квітників та прохолодних водограїв.
Біля самісінького входу ріс великий трояндовий кущ; троянди на ньому були білі, але поряд стояли троє садівників і заклопотано фарбували їх у червоний колір.
«Що за дивина!» — подумала Аліса й підійшла ближче, аж тут один садівник обізвався до іншого:
— Ти що, П’ятірко! Знову мене фарбою забризкав!
— Я не винен, — понуро відповів П’ятірка. — Мене Сімка штовхнув під лікоть.
Сімка поглянув на нього й сказав:
— Отакий ти, П’ятірко! Щоразу на інших усе звалюєш!
— Ти б мовчав уже! — відказав П’ятірка. — Я вчора сам чув, як Королева нахвалялася відтяти тобі голову!
— За віщо? — спитав той, що заговорив першим.
— Не твоє діло, Двійко! — мовив Сімка.
— Ні, його! — заперечив П’ятірка. — Зараз я скажу йому... За те, що ти приніс на кухню тюльпанове коріння замість цибулі!
Сімка пожбурив на землю пензель і тільки-но почав: «Ну, знаєщ...» — аж раптом помітив Алісу, що дивилася на них, і замовк. Інші озирнулися й низенько вклонилися їй. — Скажіть мені, будь ласка, — трохи боязко спитала Аліса, — нащо ви фарбуєте ці троянди?
П’ятірка з Сімкою мовчки поглянули на Двійку, а той потихеньку заговорив:
— Правду кажучи, панночко, нам звеліли посадити тут червоні троянди, а ми здуру посадили білі. Якщо Королева побачить, — пропали наші голови... От ми й стараємося панночко, поки її нема...
Аж тут П’ятірка, що схвильовано стежив за садком, зарепетував: «Королева! Королева!» — і троє садівників умить попадали ниць. Аліса почула тупотіння багатьох ніг — і озирнулася, сподіваючись побачити Королеву.
Попереду йшли десятеро вояків з хрестами на грудях; вони вельми скидалися на садівників — пласкі й довгасті, а ноги та руки — по кутках. За ними виступали десять вельмож, обвішаних бубонцями; ішли вони так само, як вояки, — по двоє. Далі весело вистрибували парами десять королівських дітей усі в одежі, вишиваній сердечкми.
Потім пішли гості — здебільшого Королі та Королеви, — серед них Аліса впізнала й Білого Кролика: він усміхався, поспіхом балакав на всі боки і вдавав, ніби не помічає її. Далі з’явився Чирвовий Валет — він ніс королівську корону на червоній оксамитовій подушці, а завершували всю цю величну процесію Чирвові Король та Королева.
Аліса не знала: може, їй теж треба було кинутись ниць, як трьом садівникам? — але жодних таких правил щодо процесій вона не пам'ятала.
«До того ж, — міркувала вона, — навіщо влаштовувати процесії, коли всі отак падатимуть ниць? Ніхто нічого й не побачить». Отож вона вирішила постояти й зачекати, що буде далі.
Коли процесія нарешті порівнялася з Алісою, всі разом зупинились і втупились у неї. Королева сердито спитала:
— Хто це така?
Спитала вона, вочевидь, у Валета, але той лиш уклонивсь і всміхнувсь у відповідь.
— От дурень! — буркнула Королева, нетерпляче труснувши головою, й звернулася до Аліси: — Як тебе звуть, дитинко?
— Аліса, з ласки вашої величності, — відповіла дівчинка ввічливо, однак тут-таки подумала: «Це ж звичайнісінька колода карт. Чого мені їх боятися?»
— А це хто такі? — запитала Королева, показавши на трьох садівників, що й досі лежали ниць під трояндовим кущем. Сорочка, бачте, в усіх карт була однакова, тож Королева ніяк не могла розібрати — чи садівники то, чи вояки, чи вельможі, чи власні її діти.
— Звідки мені знати? — відповіла Аліса, дивуючися своїй хоробрості. — Хіба це моє діло?
Королева аж почервоніла з люті, дико позирнула на Алісу — й зарепетувала:
— Голову їй геть! Голову!..
— Що за дурниці! — гучно, рішуче промовила Аліса, й Королева замовкла.
Тим часом Король торкнув її за плече й тихенько промовив:
— Любонько, що ти! Вона ж іще дитина!
Королева роздратовано відвернулася й гукнула до Валета:
— Переверни їх!
Валет обережно перевернув садівників носком черевика.
— Ану, встаньте! — скрикнула на весь голос Королева.
Садівники підхопилися й почали кланятися Королю, Королеві королівським дітям та всім підряд.
— Припиніть! — знову скрикнула Королева. — Мені аж памороки забило! — А потім, обернувшися до трояндового куша, спитала: — Що це ви тут виробляли?
— З ласки вашої величності, — слухняно заговорив Двійка, ставши на одне коліно, — ми тут хотіли...
— Бачу! — відповіла Королева, оглянувши тим часом троянди. — Голови їм геть! — і процесія рушила далі, тільки три вояки зосталися, щоб виконати вирок.
Садівники з відчаю кинулися до Аліси.
— Нічого, я порятую вас! — сказала Аліса й заховала їх у великий горщик для квітів, — він саме стояв поблизу. Вояки зо хвилину позаглядали туди-сюди, а потім спокійно подалися за процесією.
— Де їхні голови? — спитала Королева.
— Немає голів, ваша величносте! — разом відповіли вояки.
— От і гаразд! — відрубала Королева. — Чи граєш ти в крокет?
Вояки мовчали й дивилися на Алісу — запитання, виходить, стосувалося саме її.
— Так! — гукнула Аліса у відповідь.
— То ходімо! — гаркнула Королева, й Аліса пішла за процесією, вкрай здивована, що ж буде далі.
— Чудовий день... авжеж? — прожебонів чийсь голосок. Поряд з Алісою простував Білий Кролик: він пильно зазирав їй в обличчя.
— Чудовий, — відповіла Аліса. — А де Герцогиня?
— Цить! Цить! — хутко промовив Кролик. Він злякано озирнувся, потім піднявся навшпиньки й зашепотів у самісіньке вухо Алісі: — Її засудили до страти!
— За що? — спитала Аліса.
— Ти сказала «нізащо»? — перепитав Кролик.
— Ні, — пояснила Аліса, — я спитала: «За що?»
— Вона нам’яла вуха Королеві... — почав Кролик. Аліса аж пирснула зі сміху. — Ой, тихше, тихше! — перелякано прошепотів Кролик. — Королева почує! Герцогиня, бач, спізнилася, а Королева їй каже...
— По місцях! — гримнула Королева, і всі заметушилися, щомиті натикаючись один на одного; минуло хвилини зо дві, поки гра почалася.
Аліса тим часом думала, що ніколи ще не бачила такого химерного майданчика для крокету. Він був увесь ізритий ямками, за кулі правили живі їжаки, за молотки — фламінго, а за ворота — вояки: вони ставали навкарачки й вигиналися.
Спочатку Алісі було вкрай важко дати собі раду з фламінго. їй, на щастя, вдалося затиснути його під пахвою — так, щоб довгі ноги не заважали, — але тільки-но вона випростувала птахові шию і вже збиралася стукнути головою їжака, як фламінго обертався й зазирав їй просто в очі — так кумедно, що вона аж трусилася зі сміху. А поки Аліса опускала його вниз головою, їжак — як на гріх — розгортався й тікав! А там, куди вона штовхала їжака, неодмінно траплялися чи то горбок, чи то ямка. І на додачу вояки, що правили за ворота, увесь час підводились і переходили на інший край майданчика. Одне слово, Алісі ця гра здавалася дуже-дуже непростою.
Гравці грали як заманеться, без жодної черги, без уписварячись і б’ючися за їжаків, а Королева люто тупцяла по майданчику й щомиті репетувала: «Голову йому геть!» чи «Голову їй геть!»
Аліса добре-таки перелякалася: досі вона, щоправда, ще ні разу не сварилася з Королевою, та певна була, що ця сварка от-от вибухне. «Що ж тоді зі мною буде? — міркувала вона. — Тут так полюбляють рубати голови: дивно, що хтось іще залишився живий!»
Озирнувшись довкола — чи не можна кудись утекти, — вона раптом помітила в повітрі щось химерне: спершу Аліса ніяк не могла дібрати, що то таке, та за хвилину здогадалася, що то усмішка. «То Чеширський Кіт, — зрозуміла вона. — Хоч поговорити буде з ким».
— Ну, як ся маєш? — спитав в Аліси Кіт, тільки-но в повітрі з’явився його рот.
Аліса зачекала, поки з’являться очі, і вклонилася. «Відповідати ще зарано, — спало їй на думку, — хай спершу хоч одне вухо покажеться». Та наступної хвилини перед нею була вже ціла голова — і Аліса, пустивши фламінго й дуже зрадівши розмові, заходилася розповідати про гру. А Кіт, напевно, вирішив, що голови буде досить, і далі показуватись не став.
— Хіба ж так грають? — почала скаржитись Аліса. — Усі сваряться, сваряться — аж себе самого не чути! Правил немає ніяких, а коли є — їх ніхто не додержує! А як незручно грати, коли тут усе живе! От, скажімо, хотіла я вдарити по отих воротях — а вони вже на іншому кінці майданчика! Хотіла я штовхнути Королевиного їжака — а він узяв та втік!
— А як тобі сподобалася Королева? — запитав стиха Кіт.
— Ніяк! — відповіла Аліса. — Вона страшенно... — Цієї миті Аліса помітила, що Королева стоїть поряд і слухає, отож вона закінчила так: — Страшенно майстерно грає! Навіть і змагатися з нею не варто!
Королева всміхнулась і пішла собі.
— З ким це ти розмовляєш? — спитав Король, підходячи до Аліси й здивовано поглядаючи на Котову голову.
— Це мій приятель, Чеширський Кіт, — відповіла Аліса. — дозвольте вас познайомити.
— Щось він мені не до вподоби, — мовив Король. — Коли хоче, хай поцілує руку.
— Дякую, не хочу, — зауважив Кіт.
— Припини це зухвальство! — скрикнув Король і сховався Алісі за спину. — І не дивись на мене так!
— Кіт може дивитися на Короля, — заперечила Аліса. — Я читала про це в книжці... от тільки забула, де саме...
— Усе одно заберіть його! — рішуче промовив Король і гукнув до Королеви, що саме проходила повз них:
— Любонько, накажи забрати кудись цього кота!
Королева знала один-однісінький засіб на всі труднощі — чи великі, чи малі.
— Голову йому геть! — скрикнула вона, навіть не обернувшись.
— Я сам приведу Ката! — гарячково додав Король і побіг.
Аліса все-таки надумала повернутися й поглянути, як там триває гра. Вона ще здалеку почула, як верещить розлючена Королева, — та хотіла відтяти голови одразу трьом гравцям за те, що вони пропустили свої ходи. Алісі це аж ніяк не сподобалося: гра так заплуталася, — хтозна, коли її черга ходити! І вона почала шукати свого їжака. Їжак тим часом борюкався з іншим їжаком, і Аліса зраділа: нарешті вона зробить хоч один удар! От тільки фламінго, як навмисне, кудись пропав: Аліса ледве знайшла його на тім кінці садка, де він силкувався злетіти на дерево.
Коли вона врешті спіймала фламінго та принесла його назад, їжаки вже скінчили бійку й порозбігалися «Ну й гаразд, — подумала Аліса, — ворота он теж повтікали». Вона взяла фламінго під пахву, щоб той знову, бува не втік, і пішла далі поговорити зі своїм приятелем.
Біля Чеширського Кота, на превеликий її подив, скупчився цілий натовп: Кат, Король і Королева люто сперечалися, усі інші похмуро мовчали й дивилися на них.
Тільки-но з’явилася Аліса, як усі троє побігли до неї й заходилися просити, щоб вона розсудила їх. Кожен торочив своє, та говорили вони всі одразу, отож Алісі вельми важко було зрозуміти — про що ж тут, урешті, йдеться.
Кат доводив, що голову рубати не можна, якщо під нею немає тіла: він ніколи ще такого не виробляв і тепер не вироблятиме!
Король доводив, що коли є голова, то її будь-що можна відтяти, й годі тут верзти дурниці!
А Королева доводила, що коли вони не припинять балачки й не візьмуться до діла, вона всім підряд звелить повідтинати голови! Оці її слова й нагнали смутку на увесь натовп.
Аліса ж змогла порадити тільки одне:
— То Герцогинин Кіт. Поговоріть краще з нею!
— Вона у в’язниці, — сказала Королева Катові. — Веди її сюди! — і Кат помчав стрілою.
Аж тут Котова голова почала поволі зникати; коли Кат повернувся з Герцогинею, від Кота вже нічогісінько не залишилось. Король з Катом заметушилися туди-сюди, а всі гості тим часом повернулися до гри.
— Як я рада знову тебе бачити, любонько моя! — промовила Герцогиня, лагідно взяла Алісу за руку — й вони пішли разом.
Аліса теж зраділа, побачивши Герцогиню в доброму гуморі, — й подумала, що та, напевно, від перцю була раніш така злюща.
— От коли я буду Герцогинею, — сказала вона собі (хоч і не дуже впевнено), — у мене в кухні зовсім не буде перцю. Суп і без нього смачний... Це, мабуть, від перцю всім і перечать, — провадила вона, зрозумівши, що відкрила новий закон, — а від гірчиці гіршають, від киселю киснуть, а от від здоби — добрішають. От якби люди знали про це: їли б собі здобу — й добрішали...
Міркуючи так, вона геть-чисто забула про Герцогиню — і аж здригнулася, почувши її голос над самісіньким вухом:
— Про що це ти думаєш, любонько? Навіть про бесіду забула! А звідси — мораль... яка саме, не скажу, але потім пригадаю.
— А може, тут і нема моралі, — наважилася заперечити Аліса.
— Що ти, дитинко! — відповіла Герцогиня. — Мораль є всюди, треба тільки знайти її! — і вона пригорнулася До Аліси ще тісніше.
Алісі це не вельми припало до душі: по-перше, Герцогиня була страшенно бридка, а по-друге — мала якраз такий зріст, що її підборіддя втиснулось Алісі в плече а воно було гострюще! Та Аліса не хотіла її ображати й промовчала.
— Щось ніби гра веселіше пішла, — сказала вона, аби якось підтримати бесіду.
— Еге ж, — погодилася Герцогиня. — А звідси — моральним би дитина не тішилась, аби не плакала!
— Ну, це вже занадто, — прошепотіла Аліса. — Ви ж самі казали, що не слід пхати носа до чужого проса...
— Авжеж! Твоя правда, любонько, — відповіла Герцогиня, ще гостріше встромляючи своє підборіддя в Алісине плече. — А звідси — мораль: чи ніс для табакерки, чи табакерка для носа!
«Як вона любить усюди шукати мораль!» — спало Алісі на думку.
— Тебе, мабуть, дивує, — помовчавши, вела далі Герцогиня, — чому я не обніму тебе за стан? Я, правду кажучи, боюся твого фламінго. Чи, може, спробувати?
— Він кусається, — відповіла з засторогою Аліса; її анітрохи не приваблювала така спроба.
— Справді, — мовила Герцогиня. — Ці фламінго кусаються незгірше від гірчиці. А звідси — мораль: у всякої пташки свої замашки!
— Але ж гірчиця — не пташка, — зауважила Аліса.
— Ти, як завжди, маєш рацію, — сказала Герцогиня. — Що за розум у тебе!
— Здається, гірчиця — то мінерал... — почала Аліса.
— Авжеж! — підхопила Герцогиня, ладна погоджуватися з усім, що Аліса скаже. — Тут недалечко є велика гірчична копальня. А звідси — мораль: хто на іншого яму копає, сам суди потрапляє!
— Ой, я згадала! — вигукнула Аліса, не слухаючи останніх Герцогининих слів. — То рослина. Вона не схожа на рослину, але то рослина!
— Я цілком згодна з тобою! — відповіла Герцогиня. — А звідси — мораль: не всяке зілля пахне. А можна й простіше: ніколи не думай, що ти інакша, ніж могла б не бути інакшою, ніж будучи інакшою тоді, коли не можна не бути інакшою.
— Я краще б запам’ятала це, — ввічливо сказала Аліса, — якби записала на папері. А так я просто не встигаю за вами!
— Це все дурниці порівняно з тим, що я можу сказати ще! — задоволено відповіла Герцогиня.
— Ой, дякую, не треба! — мовила Аліса. — Не турбуйтеся, будь ласка!
— Та що ти, хіба це турбота, — підхопила Герцогиня. — Я дарую тобі все, що встигла сказати!
«Дешевенький дарунок, — подумала Аліса. — Добре, що таких на день народження не роблять!» — та сказати це вголос не наважилася.
— Ти знову про щось думаєш? — спитала Герцогиня, ще раз устромивши їй у плече своє гострюще підборіддя.
— Хочу й думаю, — трохи різко відповіла Аліса.
— Хоче свиня літати, — сказала Герцогиня, — а звідси — мораль...
Аж тут, на превеликий Алісин подив, Герцогинин голос завмер на її улюбленому слові «мораль», а рука, вчепившись в Алісину руку, затремтіла.
Аліса поглянула — просто перед ними стояла Королева, згорнувши руки й насупившись, мов хмара.
— Чудовий день, ваша величносте... — ледве чутним голосом промовила Герцогиня.
— Попереджую тебе востаннє! — скрикнула, тупнувши ногою, Королева. — Або тебе, або твоєї голови тут не буде, — і не за мить, а ще швидше! Вибирай!
Герцогиня вибрала — й зникла швидше ніж за мить. — Повертаймося до гри! — сказала Королева до Аліси, та Аліса так перелякалася, що й слова у відповідь не мовила, лише попрямувала за Королевою до майданчика.
Тим часом інші гравці, скориставшись тим, що Королеви нема, відпочивали собі в холодку, але тільки-но побачили її, як мерщій повернулися на місця, Королева мимохідь зауважила, що всіх, хто хоч на хвилинку спізниться, тут-таки скарають.
Усе почалося знову: Королева без упину сварилася з гравцями й гукала на всі боки: «Голову йому геть!» чи «Голову їй геть!» Вояки відразу брали бідолах під варту — для цього їм доводилося кидати майданчик, і за півгодини на ньому не залишилося жодних воріт — та й гравців теж, крім Короля, Королеви та Аліси. Усі інші були під вартою й чекали на кару.
Аж нарешті Королева, засапавшись, кинула гру й запитала в Аліси:
— Ти вже бачила Фальшиву Черепаху?
— Ні, — відповіла Аліса, — я навіть не знаю, що то за Черепаха.
— Це така телятина, що з неї варять фальшивий черепаховий суп, — пояснила Королева.
— Ні, я жодної такої не бачила, — мовила Аліса.
— То ходімо до неї, — запропонувала Королева, — вона розповість тобі свою історію.
Ідучи, Аліса почула, як Король тихенько звернувся до всієї компанії:
— Вас усіх помилувано!
«Оце вже інша річ!», — подумала Аліса, украй засмучена Королевиними вироками.
Невдовзі вони натрапили на Грифона, що міцно спав на сонечку.
— Ану вставай, ледацюго! — гукнула Королева. — Відведи цю панночку до Фальшивої Черепахи — нехай та розкаже їй свою історію. А я біжу назад: треба глянути, як там виконуватимуть вироки! — і Королева пішла, залишивши Алісу сам на сам з Грифоном. Алісі не дуже припало до душі таке чудовисько, та врешті вона подумала, що Грифон нітрохи не страшніший за розлючену Королеву, — й вирішила зачекати.
Грифон тим часом сів, потер очі, поглянув услід Королеві, а потім зареготав.
— Ото вже смішки! — сказав Грифон чи до себе самого, чи до Аліси.
— Що вас так смішить? — спитала Аліса.
— Вона, — відповів Грифон. — Дур то все! Нікого й ніколи тут не карали. Ну, ходімо!
«Тільки й чути: «ходімо, ходімо»! — думала собі Аліса, помалу прямуючи за Грифоном. — Усі тільки й знають, що наказувати!»
Вони пройшли ще трохи — й побачили вдалині Фальшиву Черепаху, що сумно й самотньо сиділа на уламку скелі. Ще ближче Аліса почула, як тяжко вона зітхає, і їй щиро стало жаль Черепаху.
— Хто її скривдив? — спитала вона в Грифона. Та Грифон відповів їй тими самими словами:
— Дур то все! Ніхто й ніколи її не кривдив. Ну, ходімо!
І вони підійшли до Фальшивої Черепахи: та поглянула на них величезними, повними сліз очима, але не сказала нічого.
— Оця панночка, — мовив Грифон, — хоче знати твою історію. Чуєш, стара?
— Я все розкажу, — відповіла Фальшива Черепаха низьким, похмурим голосом. — Сідайте обоє, слухайте й не говоріть ні слова, доки я не скінчу.
Вони посідали й мовчали з кілька хвилин. Аліса навіть подумала: «Не знаю, як вона може скінчити, коли й не думає починати», — але терпляче сиділа й чекала.
— Колись, — нарешті промовила, зітхнувши, Фальшива Черепаха, — я була справжньою Черепахою.
Після цих слів запанувала нескінченна мовчанка. Грифон раз у раз переривав її своїм хропінням: «Х-р-р!», а Фальшива Черепаха без упину схлипувала. Алісі вже хотілося встати й сказати: «Дякую вам, пані, за цікаву розповідь», — але все-таки вона сподівалася на якесь продовження, отож сиділа й не казала нічого.
— Коли я була маленька, — вже спокійніше заговорила Фальшива Черепаха (хоч і далі вряди-годи схлипувала), — я ходила до морської школи. Учителькою там була стара Черепаха, ми прозивали її Спрутом...
— Нащо ж ви прозивали її Спрутом, коли то була Черепаха? — запитала Аліса.
— Ми прозивали її Спрутом, бо вона ходила з прутом, — пояснила сердито Фальшива Черепаха. — Ну й дурепа ти!
— Посоромилася б питати такі дурниці! — підхопив Грифон; вони обоє замовкли й вирячились на бідолашну Алісу, що ладна була крізь землю провалитися. Аж нарешті Грифон промовив до Фальшивої Черепахи:
— Гей, стара, ворушися! Годі воловодитись!
Фальшива Черепаха заговорила далі:
— Так, ми ходили до морської школи, хоч ти мені й не віриш...
— Хіба я сказала, що не вірю? — перервала її Аліса.
— Сказала, — мовила Фальшива Черепаха.
— Ану, прикуси язика! — гукнув Грифон, перш ніж Аліса встигла щось заперечити.
Фальшива Черепаха вела далі:
— Чудова школа була... Ми щодня туди ходили.
— Я теж ходила до школи щодня, — відказала Аліса, — чим тут вихвалятися?
— А додаткові уроки в тебе були? — спитала зацікавлено Фальшива Черепаха.
— Так, — відповіла Аліса, — французька мова й музика.
— А прання? — додала Фальшива Черепаха.
— Ні, що ви! — сказала обурено Аліса.
— Он як! Не така вже й хороша твоя школа, — зраділа Фальшива Черепаха. — От у нас у кожному рахунку за навчання стояло: «Французька мова, музика та прання — додатково!»
— Нащо ж вам прання, — зауважила Аліса, — коли ви й так жили в морі?
— Я його не вчилася, — зітхнула Фальшива Черепаха. — Я вивчала тільки загальний курс.
— А чого ж ви там училися? — спитала Аліса.
— Спочатку, зрозуміло, чіпати й кусати, — пояснила Фальшива Черепаха, — а далі — чотирьох дій арифметики: догравання, відмивання, милення й приноження.
— Ніколи не чула про «приноження», — наважилася перервати Аліса. — Що це таке?
Грифон аж лапами розвів з подиву.
— Отакої! Про «приноження» не чула! — скрикнув він. — Ну, а про «приручення» бодай чула?
— Так, — відповіла, завагавшись, Аліса, — це роблять... із тваринами...
— Ну, коли ти про «приноження» не чула, — провадив Грифон, — ти дурепа з дуреп!
Це вмить відбило Алісі охоту питатися далі, тож вона звернулася до Фальшивої Черепахи:
— А чого ви вчилися ще?
— Ну, ще була в нас істерія, — відповіла Фальшива Черепаха, загинаючи ласти, — стара й нова істерія з лівом. А потім ще милування, — його викладав у нас старий Вугор, раз на тиждень; він, кажуть, добре знався на кривописі та граблиці.
— А що це таке? — спитала Аліса.
— Я не можу тобі показати, — зізналася Фальшива Черепаха, — я надто незграбна. А Грифон ніколи того не вчився.
— Бо ніколи було, — відгукнувся Грифон. — Зате я класичну гімназію скінчив. У нас за вчителя був старий Краб. Авжеж, Краб!
— Я ніколи не бувала на його уроках, — зітхнула Фальшива Черепаха, — він, кажуть, викладав пташині мови — грацьку, мартинську...
— Атож, атож, — зітхнув тепер уже Грифон, і обидва чудовиська позатуляли очі лапами.
— А скільки тривали у вас заняття? — спитала Аліса, швиденько перемінивши тему.
— У нас вони називалися відняттями. Першого дня ми мали десять годин, другого — дев’ять, — пояснила Фальшива Черепаха, — і так далі.
— Що за дивний розклад! — вигукнула Аліса.
— Тому їх і називають відняттями, — зазначив Грифон, — що кожного дня віднімають по годині.
Для Аліси це буда така новина, що вона трішки поміркувала, перш ніж цікавитися далі.
— То одинадцятий день був вихідний?
— Авжеж, — відповіла Фальшива Черепаха.
— А що було дванадцятого дня? — нетерпляче спитала Аліса.
— Та годі вже про ті уроки! — рішуче втрутився Грифон. — Розкажи їй краще про наші розваги!
Фальшива Черепаха глибоко зітхнула й витерла сльози ластом. Вона поглянула на Алісу й хотіла заговорити до неї, та ще хвилини зо дві давилася від схлипувань.
— У тебе кістка в горлі, чи що? — сказав Грифон, трусонув Фальшиву Черепаху та ляснув її по спині.
Аж тоді Фальшива Черепаха оговталась і з патьоками сліз на щоках почала:
— Ти, мабуть, ніколи не жила на дні моря...
— Ні, — відповіла Аліса.
— І ніколи, мабуть, не зналася з раками-омарами...
— Зате я їх куштува... — сказала Аліса, але швидко опам’яталась і додала:
— Ні, ніколи.
— Тоді, звісно, ти не маєш ані гадки, що то за чудова річ — Рачача Кадриль!
— Ні, авжеж! — відповіла Аліса. — А що то за танець?
— А от що! — мовив Грифон. — Спочатку всі шикуються вздовж берега...
— У два ряди! — підхопила Фальшива Черепаха. — Тюлені, черепахи, лососі й хто там іще... Тоді прибирають із дороги медуз...
— Це багацько часу забирає! — перервав Грифон.
— Далі робиш два кроки вперед...
— У кожного за кавалера омар! — гукнув Грифон.
— Еге ж, — додала Фальшива Черепаха. — Два кроки вперед, тоді поворот...
— Міняєш омарів — і знову назад! — вів далі Грифон.
— А потім, — провадила Фальшива Черепаха, — кидаєш...
— Омарів! — скрикнув, підстрибнувши, Грифон.
— Якомога далі в море...
— Пливеш за ними! — вигукнув Грифон.
— Перекидаєшся в морі! — ще гучніше скрикнула Фальшива Черепаха й сама пішла перевертом.
— Знову міняєш омарів! — підхопив Грифон.
— І повертаєшся на берег! От першій фігурі й кінець, — додала Фальшива Черепаха несподівано тихим голосом. Обидва чудовиська, що тільки-но стрибали як навіжені, сумно посідали, замовкли і втупилися в Алісу.
— Пречудовий, напевно, танець, — несміливо промовила Аліса.
— Хочеш подивитися, еге ж? — спитала Фальшива Черепаха.
— Дуже хочу! — відповіла Аліса.
— Ану, покажімо їй першу фігуру! — мовила Фальшива Черепаха до Грифона. — Обійдемось і без омарів. А співатиме хто?
— Ти співатимеш, — відказав Грифон, — я слова забув.
І вони пішли в танець круг Аліси, щомиті наступаючи їй на ноги та вимахуючи лапами — в такт пісеньці, яку сумно й повільно співала Фальшива Черепаха:
— Дякую, так цікаво було подивитися! — сказала Аліса рада з того, що танець нарешті скінчився. — А ця пісенька про тріску мені дуже-дуже сподобалася!
— До речі, про тріску, — зауважила Фальшива Черепаха. — Ти, напевно, бачила її?
— Так, — відповіла Аліса, — вона часто бувала в нас на обід... — і знов, опам’ятавшися, замовкла.
— Ну, коли вона так часто ходила до вас на обіди, — мовила Фальшива Черепаха, — ти мусиш добре знати, яка вона з себе.
— Так, — відповіла замислено Аліса. — У неї хвіст у роті, і вся обсипана сухариками.
— Оце вже ти помиляєшся, — сказала Фальшива Черепаха. — Сухарики геть позмивалися б у морі. А от хвіст у неї справді в роті. А знаєш, чому?.. — Фальшива Черепаха позіхнула й заплющила очі. — Розкажи їй, що й до чого, звернулася вона до Грифона.
— Бач, — пояснив Грифон, — вона дуже любить танцювати з омарами. От вони й кидають її в море. От вона хтозна-куди й летить. От хвіст у неї в роті й застрягає — ще й так міцно, що не витягнеш. От і по всьому!
— Дякую, сказала Аліса. — Це дуже цікаво. Я нічого такого про тріску не знала!
— Коли хочеш, — мовив Грифон, — я ще багацько тобі про тріску розповім! Чи знаєш ти, чому вона зветься тріскою?
— Я ніколи про це не думала, — зізналася Аліса. — Чому?
— Нею мастять черевики й чоботи, — урочисто пояснив Грифон.
Алісу це геть спантеличило.
— Мастять черевики й чоботи! — здивовано повторила вона.
— От поглянь на свої черевики, — сказав Грифон. — Чому вони так блищать?
Аліса глянула на свої черевички, трохи подумала й відповіла:
— Бо їх мастять ваксою.
— А в морі, — вів далі Грифон, — черевики й чоботи мастять тріскою, щоб вони не тріскалися!
— А з чого їх шиють? — зацікавлено спитала Аліса.
— З морських язичків, — відказав нетерпляче Грифон. — А шиють їх рибою-голкою. Раченята — й ті це знають!
— От якби я була тріскою, — міркувала Аліса, знову пригадавши пісеньку, — я сказала б морському коникові: «Забирайся геть, не стискай мені хвоста!»
— Та що ти, дитинко! — заперечила Фальшива Черепаха. — Жодна риба не піде танцювати без морського коника!
— Справді? — запитала Аліса, до краю здивована.
— Еге ж, — відповіла Фальшива Черепаха, — щоб кидати його в море. Риби дуже люблять викидати коники!
— Що, що викидати? — перепитала Аліса.
— Коники, — обурено повторила Фальшива Черепаха.
А Грифон додав:
Ти розкажи нам краще про свої пригоди!
— Залюбки розкажу... від нинішнього ранку, — мовила боязко Аліса, — бо про вчорашній день і розповідати не варто — я була тоді зовсім інша!
— Як це? Поясни, — сказала Фальшива Черепаха.
— Ні-ні! Спершу пригоди! — втрутився нетерпляче Грифон. — А то поясненням кінця не буде!
Отож Аліса почала розповідати їм про свої пригоди — відтоді, як уперше побачила Білого Кролика. Спочатку вона трішки хвилювалася — надто вже близько підсіли до неї обидва чудовиська, вирячивши на додачу очі та пороззявлявши роти, — та врешті захопилася розповіддю й перестала боятись.
А от слухачі її сиділи мовчки — аж поки вона дійшла до того місця, коли читала Хробакові «Тата Вільяма» — й переплутала геть усі слова. Фальшива Черепаха скрушно зітхнула й промовила:
— Дивна річ!
— Найдивовижніша! — підхопив Грифон.
— Усі слова переплутала! — повторила замислено Фальшива Черепаха. — Ану, послухаймо, нехай щось іще прочитає. Скажи їй, друже! — звернулася вона до Грифона, ніби була певна, що Аліса неодмінно його послухає.
— Вставай і читай: «Чуєш ледаря голос?» — мовив Грифон.
«Як ці звірі люблять наказувати! Повторюй та повторюй уроки! — подумала Аліса. — Точнісінько як у школі!» — але все-таки підвелася й почала читати вірша. Та в голові її була така мішанина з тріски та омарів, що вона й сама ледве знала, що говорить, — і початок вірша вийшов досить-таки химерний:
— Щось ніби не те, що я вчив колись у школі, — зауважив Грифон.
— А я такого й не чула ніколи, — додала Фальшива Черепаха. — Нісенітниця якась, їй-право!
Аліса не відповіла нічого — вона сіла, затулила личко руками й подумала: чи стане все коли-небудь таким, як раніше?
— Нехай вона пояснить нам цього вірша, — мовила Фальшива Черепаха.
— Та вона не зуміє, — хутко заперечив Грифон. — Хай краще далі читає.
— А як це він вивертає носка? — допитувалась Фальшива Черепаха. — Нехай хоч це пояснить!
— Це перша позиція в танцях, — відповіла Аліса, цілковито спантеличена й ладна будь-що перемінити тему. — Читай далі, — наполягав Грифон. — Пам'ятаєш? «У садку зазирнув я...»
Аліса не наважилася перечити, хоч і певна була, що знов усе переплутає, — і почала тремтячим голосом:
— Нащо торочити ці дурниці, — перервала Фальшива Черепаха, — коли ти не можеш їх пояснити? Їй-бо, це щось нечуване!
— Еге ж. Краще облишмо ці вірші! — погодився Грифон,
і Аліса дуже-дуже цьому зраділа.
— Може, показати тобі другу фігуру Рачачої Кадрилі? — вів далі Грифон. — Чи може, хай Фальшива Черепаха заспіває?
— Ой, заспівайте, зробіть таку ласку! — відповіла Аліса так швидко, що Грифон аж образився.
— Що ж, на любов та смак — товариш не всяк, — зауважив він. — Ану, стара, заспівай їй «Вечірній суп»!
Фальшива Черепаха знову зітхнула — й почала співати раз у раз схлипуючи:
— Ану, ще раз! — гукнув Грифон, і Фальшива Черепаха почала пісню знов, аж раптом здалеку пролунав крик:
— Суд починається!
— Ходімо! — скрикнув Грифон, схопив Алісу за руку й побіг, не чекаючи закінчення пісні.
— А що то за суд? — ледве промовила, біжучи, Аліса, та Грифон лише повторив: «Ходімо!» — й побіг іще хутчіш. Лиш легенький морський вітерець тепер доносив до них сумні слова:
Коли вони прибігли, Чирвові Король та Королева вже
— сиділи на троні, а довкола юрмилися різні звірі, пташки і вся колода карт; перед ними стояв Валет кайданах, під вартою двох вояків, а поблизу Короля крутився Білий Кролик — із сурмою в одній лапі та сувоєм пергаменту в другій. Посередині зали суду стояв стіл, а на ньому — великий таріль з пирогами: вони пахтіли так смачно, що Аліса аж зголодніла. «От якби скоріше закінчували цей суд, — подумала вона, — та покликали до столу!» Та до цього, напевно, було ще далеко, — отож вона заходилася оглядати залу, аби скоротати час.
Раніш Аліса ніколи не бувала в суді, але багато читала про нього в книжках — і дуже зраділа, що майже все було їй тут знайоме. «Он суддя, — міркувала вона, — отой, у величезній перуці».
Суддею, до речі, був сам Король: перуку він нап’яв просто під корону, і вкрай бентежився — така оздоба аж ніяк не личила йому.
«Це лава для присяжних, — дивилася вона далі. — А ці дванадцятеро істот... (вона назвала їх «істотами», бо там були і пташки, й звірята), ці дванадцятеро істот, напевно, самі присяжні!» Останнє слово Аліса повторила аж двічі: воно її так тішило, — адже мало дівчаток її віку знаються на таких важких словах! Та й слово «засідателі», гадала вона, підходить незгірше.
Присяжні тим часом заклопотано писали щось на грифельних дошках.
— Що це вони пишуть? — зашепотіла Аліса до Грифона. — Записувати ж нема чого — суд ще не розпочався!
— Імена свої записують, — так само пошепки відповів Грифон, — бояться позабувати їх до кінця суду.
— От дурні! — скрикнула вголос Аліса, але тут-таки зупинилася, бо Білий Кролик гукнув: «Мовчати в залі суду!» а Король начепив окуляри й пильно роздивлявся, хто це там такий балакучий.
Аліса добре бачила з-за спин присяжних, як вони почали писати на своїх дошках: «От дурні!» — й навіть помітила, як один з них спитав у сусіда, як пишеться слово «дурні». «Ото плутанина буде на їхніх дошках наприкінці суду!» подумала вона.
А тут ще в одного з присяжних рипів та рипів без упину грифель. Алісі це швидко набридло — вона підскочила, підкралася до присяжного ззаду й тихенько витягла в нього грифеля. Зробила це вона так спритно, що бідолаха-присяжний (то був, до речі, Ящірка-Білль) навіть не второпав, що сталося. Марно пошукавши свого грифеля він вирішив писати пальцем, та користі з того було небагато — палець не залишав на дошці ані сліду.
— Герольде, виголошуй звинувачення! — наказав Король.
Білий Кролик тричі просурмив у сурму, розгорнув сувій пергаменту й прочитав:
— Обдумайте своє рішення! — звернувся Король до присяжних.
— Ні, ні, зарано! — заперечив хутко Кролик. — У нас іще сила-силенна роботи!
— Тоді покличте першого свідка, — сказав Король.
Білий Кролик ще три рази просурмив у сурму й вигукнув:
— Перший свідок!
Першим свідком був Капелюшник. Він з’явився, несучи в одній руці чашку, а в другій — шмат хліба з маслом.
— Пробачте, ваша величносте, що я приніс це сюди, — почав він. — Я не встиг допити чай, коли по мене прислали...
— Треба було встигнути! — відповів Король. — Коли ти почав?
Капелюшник позирнув на Солоного Зайця — той, разом з Вовчком, теж приплентався до суду.
— Чотирнадцятого березня, здається, — сказав він.
— П’ятнадцятого, — мовив Солоний Заєць.
— Шістнадцятого, — додав Вовчок.
— Запишіть! — наказав Король присяжним. Ті старанно записали всі три числа на дошках, додали їх одне до одного й перевели на шилінги та пенси.
— А ти скинь свого капелюха! — мовив Король до Капелюшника.
— Він не мій, — заперечив Капелюшник.
— Крадений! — вигукнув Король, обернувшися до присяжних, що тут-таки записали цей факт.
— Я тримаю їх на продаж, — пояснив Капелюшник. — У мене жодного власного капелюха! Я ж Капелюшник!
Тут Королева теж начепила окуляри й пильно поглянула на Капелюшника: той з переляку аж скуливсь і зблід.
— Свідчи, свідчи, — говорив тим часом Король, — і не тремти, бо я тут-таки голову тобі зніму!
Капелюшника, одначе, це не вельми підбадьорило: він тупцяв на місці, злякано зиркаючи на Королеву, й зі страху відкусив, замість хліба, здоровий шмат чашки.
Цієї миті Аліса відчула щось химерне: до краю збентежена, вона врешті зрозуміла, що знову росте! Спочатку вона хотіла встати й покинути залу, та потім вирішила сидіти доти, доки для неї вистачатиме місця.
— Не тисни так! — сказав їй Вовчок, що сидів саме поряд. — Мені аж дихати нічим.
— Що ж мені робити? — винувато мовила Аліса. — Я росту!
— Тут тобі не можна рости! — зауважив Вовчок.
— Що за дурниці! — вже сміливіше відповіла Аліса. — Ти ж знаєш, що теж ростеш.
— Так, але я росту помалу, — мовив Вовчок, — а не отак по-дурному!
Він сердито підвівсь і перейшов на той кінець зали.
Тим часом Королева не зводила очей з Капелюшника. Тільки-но Вовчок умостився на новому місці, як вона наказала приставам:
— Подайте-но мені список співаків з останнього концерту!
Тут бідолаха Капелюшник так затремтів, що в нього позлітали з ніг черевики.
— Та свідчи ж! — розлючено гукнув Король. — От зніму тобі зараз голову — чи хвилюєшся ти, чи ні!
— Я чоловік нікчемний, ваша величносте, — почав, дрижачи, Капелюшник, — я навіть чай допити не встиг... лиш тиждень минув, як я почав... і хліб з маслом такий тоненький... і чай мига, мига...
— Що, що мига? — перепитав Король.
— Це почалося з часу... тобто з чаю... з ча... — вів далі Капелюшник.
— Зрозуміло, що «чай» починається з Ч! — обірвав Король. — Що ти з мене дурня робиш? Кажи до ладу!
— Я чоловік нікчемний, — знов заговорив Капелюшник. — Відтоді в мене все мига, мига... А Солоний Заєць і каже...
— Нічого я не говорив! — швидко втрутився Солоний Заєць.
— Ні, говорив! — наполягав Капелюшник.
— Я заперечую! — боронився Солоний Заєць.
— Він заперечує, — мовив Король. — Облиште його!
— Тоді, мабуть, це Вовчок сказав, — мовив Капелюшник, позирнувши стривожено на Вовчка. Та Вовчок нічого не заперечував — він міцно спав.
— Після того, — вів далі Капелюшник, — я взяв ще хліба з маслом...
— То що ж сказав Вовчок? — поцікавився хтось із присяжних.
— Оце вже не пам’ятаю, — відповів Капелюшник.
— Мусиш пам’ятати, — зауважив Король, — бо я голову тобі зніму!
Бідолаха Капелюшник упустив хліб з маслом та чашку — і впав на коліна.
— Я чоловік нікчемний, ваша величносте... — почав він знов.
— Зате дурень добрячий! — відказав Король.
Тут одна з морських свинок зааплодувала, та судові пристави негайно поставили її на місце. Уявити це надто важко, тож я поясню вам, як вони це зробили: взяли великий полотняний мішок на зашморзі, запхали туди свинку й поставили вниз головою.
«От добре, що я це побачила, — думала тим часом Аліса. — У газетах частенько пишуть: «Правосуддя поставило злочинця на місце...», а я досі не розуміла, що воно таке!»
— Годі! Сідай уже! — сказав нарешті Король.
— Я чоловік нікчемний, ваша величносте, — завів Капелюшник своєї, — я й постояти можу...
— Про мене, хоч лягай! — нетерпляче вигукнув Король.
Тут зааплодувала інша морська свинка, але її так само поставили на місце.
«Ну, з морськими свинками покінчили! — подумала Аліса. — Тепер усе піде як слід!»
— Мені треба чай допивати, — мовив Капелюшник, зі страхом позираючи на Королеву, що саме читала список співаків.
— То забирайся! — відказав Король, і Капелюшник вибіг із зали, навіть не взувши черевиків.
— А по дорозі зніміть-таки йому голову! — гукнула до приставів Коралева, та Капелюшника вже й сліду не було.
— Покличте другого свідка! — наказав Король.
Другим свідком була Куховарка — з перечницею в руках. Щойно вона ступила до зали, як біля дверей почулося чхання; Алісі відразу спало на думку, хто це прийшов.
— Кажи, що знаєш, — мовив Король.
— Не скажу! — відрубала Куховарка.
Король збентежено поглянув на Білого Кролика, а той зашепотів:
— Ваша величносте, треба піддати її перехресному допитові.
— Як треба, то й треба, — замислено відказав Король. Він схрестив на грудях руки, насупив брови — так, що вони мало не схрестились, — і глухо запитав:
— Пироги з чого роблять?
— З перцю, — відповіла Куховарка.
— З патоки! — підхопив за її спиною сонний голос.
— Повісьте цього Вовчка! — заверещала Королева. — Голову йому зніміть! Викиньте його з зали! Поставте на місце! Вщипніть його! Вуса йому висмикніть!
В залі знявся переполох: усі кинулися до Вовчка — випихати його геть, а коли знову посідали на місця, Куховарка вже зникла.
— Ану її! — промовив заспокоєно Король. — Кличте наступного свідка! — й тихенько звернувся до Королеви: — Любонько, тепер ти сама влаштовуй перехресний допит, у мене від нього аж голова тріщить!
Аліса глянула на Білого Кролика, що шурхотів своїми паперами, й думала: «Цікаво, кого ж вони покличуть? Поки що в них немає жодного доказу...»
Тож уявіть собі її подив, коли Кролик — на увесь свій кволий голосок — гукнув:
— Аліса!
Тут! — скрикнула Аліса, спохвату геть забувши,
— як вона виросла за останні кілька хвилин. Вона скочила з місця, зачепила краєм спіднички лаву присяжних — і всі полетіли сторч головою просто в залу. Аліса глянула, як вони борсаються на підлозі, — и пригадала, як тиждень тому випадково перекинула акваріум з рибками.
— Ой, пробачте, будь ласка! — щиро шкодуючи, вигукнула вона й почала мерщій підбирати бідолах і саджати на місця; їй засіла в голові ота пригода з рибками, тож Аліса була певна, що коли не позбирає присяжних якнайшвидше, то вони неминуче задихнуться.
— Суд не може тривати, — суворо мовив Король, — доки всі присяжні не сидітимуть на місцях. Я сказав — усі! — гучно повторив він, похмуро зирячи на Алісу.
Аліса поглянула на лаву — й помітила, що поспіхом посадила Ящірку-Білля вниз головою; сердега сумно вимахував хвостом, та вдіяти нічого не міг. Вона швиденько підхопила його й посадила як слід — хоч і подумала: «Чи так, чи сяк — користі з нього тут ніякої!»
Тільки-но присяжні оговтались і дістали назад свої Дошки та грифелі, вони почали старанно описувати пригоду, що з ними трапилася, — всі, крім Ящірки-Білля; той досі нерухомо сидів, роззявивши рота і втупившись у стелю.
— Що тобі відомо про цю справу? — спитав в Аліси Король.
— Нічого, — відповіла Аліса.
— Нічогісінько? — перепитав Король.
— Нічогісінько, — підтвердила Аліса.
— Це вельми важливо! — звернувся Король до присяжних. Тільки-но вони заходилися записувати це на дошках, як утрутився Білий Кролик.
— Ваша величність, певно, хоче сказати: неважливо! — шанобливо промовив він, водночас спохмурнівши й скривившися.
— Авжеж, я хотів сказати — неважливої — хутко відповів Король і тихо забурмотів, наче вибираючи, що краще звучить: — Важливо — неважливо, неважливо — важливо...
Дехто з присяжних записав: «важливо», а дехто —
«неважливо». Аліса ясно це помітила, глянувши на їхні дошки, та врешті подумала: «Яка різниця?»
Аж тут Король, який саме щось гарячково строчив у записнику, гукнув: «Мовчати!» — і врочисто прочитав:
— Правило сорок друге! Особи заввишки з милю мають залишити суд!
І всі поглянули на Алісу.
— В мені не буде милі, — заперечила вона.
— Ні, буде! — наполягав Король.
— Мало не дві, — додала Королева.
— Нікуди я не піду, — відказала Аліса. — Це правило несправжнє. Ви його тільки-но вигадали.
— Це найстаріше правило в записнику! — сказав Король.
— Тоді воно повинне бути першим! — наполягала Аліса.
Король пополотнів і сховав записника.
— Обдумайте своє рішення, —кволим голосои звернувся він до присяжних.
— З ласки вашої величності, тут є ще один доказ! — хутко підскочив Білий Кролик. — Щойно було знайдено цей папір.
— Ну, й що там? — спитала Королева.
— Я його ще не читав, — пояснив Кролик. — Схоже на лист підсудного до... до когось.
— Звісно ж, до когось, — підтвердив Король, — так не буває, щоб листи писали ні до кого!
— А кому його адресовано? — спитав один з присяжних.
— Нікому, — відповів Білий Кролик. — На конверті нічого не написано.
Сказавши це, він розгорнув листа й додав:
— Та тут якісь вірші!
— А почерк підсудного? — запитав інший присяжний.
— Ні! — відповів Білий Кролик. — Оце й викликає підозру!
Присяжні спантеличено замовкли.
— Виходить, він підробив почерк, — мовив Король, і присяжні знову пожвавішали.
— З ласки вашої величності, — заперечив Валет, — я цього листа не писав. Вони нічого не доведуть.
Там немає жодного підпису.
— Тим гірше для тебе, що немає підпису! — відповів Король. — Виходить, ти зле щось задумав, а то підписався б, як чесний чоловік!
Уся зала зааплодувала: уперше за цей день Король сказав-таки щось до ладу.
— Що ж, провину доведено, — мовила Королева.
— Анітрохи! — заперечила Аліса. Ви навіть і не прочитали, що там!
— Читай! — наказав Король Кроликові.
Білий Кролик начепив окуляри.
— Звідки починати, ваша величносте? — спитав він.
— Краще спочатку! — врочисто оголосив Король. — А як дійдеш до кінця, тоді зупинишся!
Ось якого вірша прочитав Білий Кролик:
— Ось він — найголовніший доказ з усіх, що ми чули! — сказав Король, потираючи руки. — А тепер нехай присяжні...
— Нехай вони спочатку пояснять його! — заперечила Аліса (за останні хвилини вона так виросла, що не боялася навіть Короля). — Хто це зробить, я тому шість пенсів дам! Тут ані крихти глузду немає!
Присяжні почали записувати на дошках: «Тут ані крихти глузду немає», — та жоден з них не наважився пояснити цього вірша.
— Що ж, коли тут немає ні крихти глузду, — мовив Король, — то й шукати його не треба! Ану, стривайте... — вів далі він, розгорнувши папірця в себе на колінах і пильно оглядаючи його одним оком. — Деякий глузд тут, здається, є... «Хоча плавець невдалий»: ти ж не вмієш плавати, еге ж? — звернувся він до Валета.
Валет лиш сумно хитнув головою.
— Хіба й так не видно? — відповів він. І справді — адже він був картонний, як і всі карти!
— От і гаразд, — мовив Король і забурмотів далі: «Він їм сказав, що я ще тут» — це, звичайно, про присяжних...
«Я дав їм два, вони вам три» — от що він зробив з пирогами!
— Але ж далі сказано: «Та врешті всі, хоч як хитри, собі позабирали», — заперечила Аліса.
— Еге ж, забрав! Ось вони! — вказавши на таріль з пирогами, переможно промовив Король. — Що може бути ясніш? Так, далі: «От лиш на неї, — пам’ятай, — дур часто нападає...» Хіба на тебе, любонько, нападає дур? — спитав він у Королеви.
— Ніколи! — люто відказала Королева, жбурнувши в Ящірку-Білля каламарем. Бідолаха давно вже облишив дряпати пальцем по дошці. Повний каламар потрапив йому просто в голову, й чорнило заляпало все обличчя; він умочив у чорнило палець і заходився швиденько писати знову.
— От воно що, — зрадів Король, озираючи залу. — Це тільки дурні якісь вигадують про твій дур! — Та в залі панувала мовчанка.
— Це каламбур! — ображено додав Король, і всі засміялися. — Обдумайте своє рішення! — вже бозна-який раз промовив він до присяжних.
— Ні, ні! — заперечила Королева. — Спершу треба винести вирок.
— Що за нісенітниця! — гучно сказала Аліса. — Спочатку вирок, а рішення потім?
— Ану, прикуси язика! — Королева аж почервоніла з люті.
— А от і не буду! — відповіла Аліса.
— Голову їй геть! — на весь голос зарепетувала Королева. Ніхто й не поворухнувся.
— Та хто вас боїться? — мовила Аліса, що вже виросла до свого звичайного зросту. — Ви ж простісінька колода карт!
Тут уся колода знялася в повітря й налетіла на неї. Аліса зойкнула — чи то з гніву, чи то з переляку, — замахала руками... і опинилася на березі річки; голова її лежала в сестри на колінах, а та обережно змахувала з її личка сухі листки.
— Алісонько, люба, вставай! — сказала сестра. — Скільки ж можна спати!
— Ой, мені такий дивовижний сон приснився! — мовила Аліса й заходилася розповідати сестрі все, що запам’ятала, про свої химерні пригоди — ті самі, що ви про них тільки-но прочитали. Коли вона скінчила, сестра поцілувала її й сказала:
— Сон був справді дивовижний, сестричко. А тепер біжи додому — ще до чаю спізнишся!
І Аліса скочила й побігла, але й по дорозі все міркувала — що то був за чудовий сон, якого їй ніколи-ніколи не забути!
А її сестра все сиділа на березі, підпершися рукою, милуючися заходом сонця й думаючи про малу Алісу та про її дивовижні пригоди. Вона вже й сама почала дрімати — і теж побачила сон.
Спочатку їй приснилася сама мала Аліса. Вона обвила свої рученята круг її колін, і на неї дивились її великі цікаві очі; вона чула її дзвінкий голосок, бачила, як та трусить голівкою, щоб відкинути з лоба неслухняне волосся. Нарешті вона прислухалася — довкола все ожило, і її обступили химерні істоти з сестриччиного сну.
Ось трава зашурхотіла під ногами в Білого Кролика... Ось захлюпотіла недалеко в озерці злякана Миша... Ось забряжчав посуд за нескінченним чаюванням у Солоного Зайця та його друзів... Ось репетує Королева, посилаючи когось із бідолашних гостей на страту... Ось на колінах у Герцогині зачхало порося, а навколо б’ються на друзки тарілки... Ось крик Грифона, рипіння Біллевого грифеля, вереск свинки, яку поставили на місце, перемішалися з далекими схлипуваннями сердешної Фальшивої Черепахи...
Отак вона сиділа, заплющивши очі, й сама уявляла себе в Країні Чудес, хоч і знала: варто розплющити очі знов — і все довкола стане звичним. Літний вітерець шурхотітиме травою, гойдатиме на озерці очерет... Замість посуду бряжчатимуть дзвіночки в отари овець, а на них Королевиним голосом гукатиме пастушок... Поросячий вереск, крик Грифона та інші чудернацькі звуки перетворяться на клопіткий гамір сусідньої ферми, а набридливий стогін Фальшивої Черепахи — на далеке мукання стада корів.
І нарешті вона уявила собі, як оця її сестричка згодом виросте, збереже в свої дорослі роки просте й лагідне серце свого дитинства, збиратиме круг себе інших дітей — і розповідатиме їм дивовижні казки, від яких у них так само палатимуть цікаві очі; а може, вона повідає їм і свій давній сон про Країну Чудес, розділить із ними їхні маленькі прикрощі та радощі — і пригадає власне дитинство та щасливі літні дні.